Повторення Закону 34:1–4

«Після цього Мойсей піднявся з моавського степу на гору Нево, на вершину Пісґи, що навпроти Єрихона. І Господь показав йому весь край Гілеаду аж до Дана, увесь наділ Нефталима, землю Єфрема та Манассії, усю землю Юди аж до Західного моря, південну околицю та рівнину долини Єрихона, міста пальм, аж до Цоара. І Господь сказав йому: “Це та земля, про яку Я присягався Авраамові, Ісаакові та Якову, кажучи: Я дам її твоїм нащадкам. Я показав її тобі, але ти туди не ввійдеш”.

І там, у моавському краї, згідно з Господнім словом, Господній слуга Мойсей помер».

Це історія стосунків Бога і людей, Божої любові та людської невірності. Бог прощає, а люди зраджують Його, бо звикли так чинити.

Чи був сенс у всьому цьому? Мойсей поклав усе своє життя на служіння Богові та пізнання Його. Він присвятив роки тому, щоб вивести народ в Обіцяну землю — туди, де вони могли б бути господарями своєї долі й самі вирішувати своє майбутнє.

Проте наприкінці його життя мета, здається, не досягнута. П’ять книг, стільки подій, стільки Божих дій — і ціль ніби не доведена до кінця. Ця історія могла б бути сумною й трагічною. Тоді постає питання: чи варто боротися й служити?

Але це історія не без надії — це історія про надію. Вона відбувається в непростих умовах, посеред суспільства, яке нехтує Божими законами.

Якби не двоє людей, які дали надію й зламали загальну тенденцію в народі… Посеред зневіри, зради й звинувачень Бога можна було так само розбеститися. Але були двоє, які не скорилися й не піддалися загальним настроям. І життя Мойсея не було витрачене марно.

Це вирок людству, яке відмовилося від надії, зневажило Божу надію й зреклося її, бо йти в майбутнє важко. Потреба приймати рішення й відстоювати їх може викликати тривогу. Нас може лякати майбутнє.

Життя любові й радості — це життя, у якому ти настільки наповнений ними, що роздаєш їх людям навколо. І це почерк нашого Бога. Але ізраїльтяни впиралися, бо майбутнє їх лякало. Цей страх і зневіра занурили людей у пітьму.

Бог чув їхні слова звинувачення й зречення. Та були не лише ті, хто зрадив Його, а й ті, хто підкорявся Йому.

Коли Бог повелів увійти в Обіцяну землю, Він також наказав винищити народи, які там жили, щоб Ізраїль не навчився їхніх вчинків.

Чому Бог виніс вирок цим народам? Що було з ними не так? Чим вони так розгнівили Його?

Як довго Бог терпів їх? Ізраїль перебував у Єгипті 430 років. Бог пообіцяв цю землю Авраамові ще до того, як євреї потрапили в Єгипет. Від моменту Божої обітниці Авраамові — близько 100 років, плюс 430 років у Єгипті, плюс 40 років у пустелі — це приблизно 570 років, протягом яких Господь давав тим народам можливість схаменутися, покаятися й залишити свої старі шляхи.

Цей шанс давався не одному поколінню. Але ніхто не розкаявся.

Що саме змусило Бога воювати проти цих народів? Він міг використати голод або епідемію. Але Він обрав Ізраїль, щоб через людей на тій землі утверджувалася правда.

Коли хірург оперує, він бере стерильний скальпель. Ізраїль мав бути Божим скальпелем — щоб не принести ще більшої шкоди, щоб хірургічне втручання не призвело до гірших наслідків.

Саме тому, поки Ізраїль залишався грішним, він не міг увійти в Обіцяну землю. Бо грішні не можуть карати грішних. Вони не відповідали статусу Божого народу.

Ми відповідаємо за те, щоб будувати й діяти. Часто відповідальність буває гіркою — і це нормально. Але вона може бути й радістю. Якщо ми тримаємо Бога за руку, Він нас виведе.

Для Халева та Ісуса Навина обставини теж були непростими — народ відступив від Бога. Але чи заразилися вони? Ні. Бог залишався їм вірним, і вони пішли далі.

Це було нелегко. Чи легко залишатися святим, коли весь світ навколо грішний? Чи легко в повсякденному житті залишатися вірним Богові? Для них це теж було непросто.

Левит 18:20–25

«Не сходься з дружиною свого ближнього, щоб не стати через неї нечистим. Не давай своїх дітей на служіння Молохові. Не опоганюй Імені твого Бога. Я — Господь! Не спатимеш з чоловіком, як із жінкою, бо це гидота. Не сходься з жодною твариною, щоб осквернитися нею. Також жінка нехай не стає перед твариною для спарування — це мерзенно.

Усе це робили народи, яких Я проганяю з-перед вас, і цим вони опоганювалися. Не осквернюйтеся тим самим і ви».

«Осквернилася й земля. Тому Я покарав її за провину, і вона виблювала своїх мешканців».

Що було нормою для тих народів?

1. Культ жорстокості.

Вони приносили людські жертви своїм богам, сподіваючись отримати перемогу в битві або добрий урожай.

2. Жертвоприношення дітей.

Пророк говорить:

Єремії 7:31

«Вони влаштовують пагірки Тофета, що в долині Бен-Гінном, щоб спалювати своїх синів і своїх дочок у вогні, чого Я не заповідав і що навіть не спадало Мені на думку».

Це було місце людських жертвоприношень. Поклоніння божеству Молоху супроводжувалося принесенням у жертву дітей. Люди вірили, що таким чином здобудуть прихильність своїх богів.

3. Храмова проституція.

Існували жреці й жриці, для яких статевий акт був частиною поклоніння. Різні статеві збочення вважалися нормою релігійного життя.

4. Чаклунство і чорна магія.

Вони викликали духів померлих, зверталися до демонів, прагнучи виграти битву чи зашкодити ворогам. Наслідком часто ставали одержимість і психічні розлади. Для досягнення зміненого стану свідомості вживали вино та інші психоактивні речовини.

Такий спосіб життя не проходив безслідно. Країна була наповнена жорстокістю, моральним розкладом і духовною темрявою. І Бог терпів це дуже довго.

Що ж стало причиною смертного вироку?

Суспільство, у якому вбивають ближніх і дітей, де узаконене розбещення, де люди свідомо підтримують у собі стан духовного й морального падіння, — таке суспільство руйнує саме себе.

Щоб Ізраїль мав моральне право увійти в цю землю, він повинен був відповідати Божій святості. Саме тому Бог виніс вирок тим народам.

Чи відбувається щось подібне сьогодні?

Чи немає й тепер кровопролиття, жорстокості, поклоніння ідолам? Нам потрібна Божа святість і сьогодні.

Якщо людина ставить їжу чи матеріальні потреби вище за принципи та ідеали — вона втрачає гідність, створену Богом.

Там, де ізраїльтяни не витримали випробувань, Ісус пішов у пустелю і сорок днів нічого не їв, залишаючись вірним Богові навіть у голоді. Святиня не продається за хліб. Якщо святе продається за тимчасове — воно перестає бути святим.

Згодом ізраїльтяни самі стали подібними до тих, з ким були покликані боротися.

Часто ми стикаємося з недобрими людьми, але важливо не перетворитися на грішників у процесі боротьби з гріхом. Не будь-який спосіб і не будь-яка ціна прийнятні. Є межа між святим і гріховним.

Числа 14:24, 30, 38

«Лише Халев, Мій раб, оскільки в нього був інший дух і він цілковито підкорився Мені, Я введу його в край, у який він ходив, і його потомство успадкує його».

Хочеш успадкувати благословення і мати іншу якість життя? Це можливо, якщо слухати Бога. Потрібно, щоб у тобі був інший дух — не такий, як у цьому світі, — і щоб ти йшов за Господом. Будь твердим і мужнім.

«Ніхто з вас не ввійде до краю, про який Я, простягнувши Свою руку, поклявся оселити вас, крім Халева, сина Єфунея, та Ісуса, сина Навина».

«Лише Ісус, син Навина, і Халев, син Єфунея, залишилися живими з тих чоловіків, які ходили оглядати землю».

Коли вони залишалися вірними Богові, вони були лише двоє з дванадцяти. Вони не керували народом, не займали головних посад. Але на своєму місці вони залишилися вірними. І в потрібний момент саме ці двоє піднялися, щоб продовжити діло Мойсея.

Євреїв 4:1–3, 11–12

«Тому, поки залишається обітниця ввійти до Його відпочинку, біймося, щоб не здалося комусь із вас, що він запізнився. Бо й нам звіщено Добру Звістку, як і їм, але слово, яке вони почули, не принесло їм користі, бо не було з’єднане з вірою в тих, хто слухав. Ми ж, які повірили, входимо до відпочинку…»

Страшно усвідомлювати, але деякі люди можуть запізнитися з покаянням і змінами, бо постійно відкладають їх на потім. Апостол Павло говорить: сьогодні день спасіння. Сьогодні час працювати над собою.

Як їм була звіщена Добра Звістка, так і нам вона звіщена через смерть і воскресіння Христа. Ми йдемо до благословення. Нам не потрібно нікого винищувати — у Бога для нас достатньо всього.

Якщо ми приймаємо Слово Боже з вірою, то ввійдемо в Його спокій, бо повірили.

Я бажаю кожному особистої віри — бо це двері до Божого миру й спасіння.

«Тож поспішімо ввійти до того відпочинку, щоб хтось не впав у непокору за тим самим прикладом. Адже Слово Боже — живе й діяльне, гостріше від усякого двосічного меча: воно проникає аж до поділу душі й духа, суглобів і мозку кісток, і судить думки та наміри серця».

Слово Боже має проникати так глибоко, щоб судити наші мотиви. Спасіння повинно відбуватися не лише на рівні вчинків, а на рівні мотивації. Потрібно працювати зі своїм серцем, віднаходити справжні джерела життя, співставляти своє мислення й наміри зі Словом Божим.

Бог пожертвував заради нас найдорожчим. Дорожчого за Христа в Нього не було — Він не залишив Собі нічого ціннішого. Своє тіло і Свою кров Він віддав за нас.

Чи варте наших зусиль життя для Бога?

Коли в сучасному світі людське життя ставлять нижче за папірці й матеріальні цінності — чи не є це продовженням того самого старого язичництва?

Я хочу бути схожим на Халева та Ісуса Навина, у яких був інший дух, які зберегли вірність Богові й успадкували землю як прояв Його вірності.

Щоб бути благословенним Богом, не обов’язково бути першим. Достатньо залишитися вірним Йому, не піти на компроміс і не розміняти свою праведність.