Перш ніж почати, хочу поділитися з вами свідоцтвом. Я вже ділився ним у церкві Божій Христовій на Лівому березі, де несу пасторське служіння. Хронологія цих подій стала основою вже, мабуть, для двох проповідей, які народилися в моєму серці.

Це було відрядження до Житомирської області, у село Жерепки. Якщо хтось не знає, я займаюся встановленням міжкімнатних дверей. Праця непроста, але я дуже люблю її. Коли приходиш на об'єкт і бачиш купу матеріалів, а через кілька годин або наприкінці дня все перетворюється на щось красиве, серце радіє. Я завжди дякую Богові за те, що Він навчив мене цієї справи.

Перш ніж їхати в це село, мені дали креслення на роботі й запитали:

— Ти зробиш цю роботу?

Як майстер із двадцятирічним стажем, я подивився на креслення, не дуже вникаючи в деталі, і відповів:

— Звичайно, зроблю.

І поїхав.

Уявіть собі: далеке, майже забуте село. Не знаю, скільки там було хат. Але в самому кінці села стояв справжній замок. Я заходжу туди, дістаю креслення, дивлюся на них, потім на об'єкт. Бачу триметрові прорізи, які потрібно обшити. І раптом розумію: я один, підмоги немає. На будівництві більше жодного майстра. Я просто не розумію, як це зробити.

Фізично я не можу дістати на таку висоту. У мене немає ні драбини, ні риштування — нічого. Я бачу, що ситуація критична. Замовлення величезне, вартістю майже два мільйони гривень. Усі очікують результату. А я стою і думаю:

— Господи, як я це буду робити?

У цей момент до мене підходить господар і каже:

— Потім будеш дивитися. Ходімо, покажу, де ти житимеш.

Я подумав: «Добре. Перекушу, заспокоюся, а тоді розбиратимуся».

Привели мене до старої холодної хати. Думаю: «Ситуація стає дедалі цікавішою». Ще один мінус до настрою. Уже хотілося все кинути, повернутися до Києва, у теплу домівку, і сказати: «Не зміг — то не зміг».

Дістав бутерброд, сів на кухні. І раптом просто переді мною на столі вибігає маленька мишка. Зупинилася й дивиться на мене, ніби питає:

— А ти хто? І що тут робиш?

А я й сам уже не дуже розумів, що тут роблю.

Подумав: «Все. Це точно крах».

Попрощався з мишкою, повернувся до своїх креслень. Дивлюся на них, дивлюся на об'єкт. Уже навіть дістав телефон, щоб подзвонити й сказати:

— Не зміг. Вибачте.

Я був буквально за крок від того, щоб відмовитися.

І раптом через вікно побачив город, а в кінці городу — мальовниче озеро. Біля нього стояла альтанка. І я подумав:

— Я ж християнин. Я ж служитель. Я знаю, що треба робити.

Я пішов до тієї альтанки, щиро став на коліна, підняв руки до неба й сказав:

— Господи, я дійшов до межі своїх сил, до межі свого розуміння. Я готовий здатися. Я не розумію, що робити далі. Не бачу виходу.

І знаєте, яке це благословення, коли в найважчі моменти життя, коли ти вже готовий опустити руки, Господь нагадує тобі, що ти — дитина Живого Бога.

Я молився:

— Господи, зараз я відмовляюся від власних сил. Відмовляюся від свого розуміння. Дай мені слово, на яке я можу спертися. Дай мені слово, на якому неможливе стане можливим.

«Та Він сказав мені: “Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі”. Тому я краще буду хвалитися своїми немочами, щоб сила Христова оселилася в мені» (2 Коринтян 12:9).

І я зрадів. Сказав:

— Господи, я хвалюся перед Тобою своєю слабкістю. Я визнаю свою неспроможність.

Можливо, якби хтось побачив мене тоді біля озера, то сказав би:

— Що з тобою відбувається?

Але я знав, що відбувається. Я знав, що Господь хоче благословити мене. Якщо я змирюся перед Ним, якщо схилюся перед Його Словом і Його престолом, Він дасть мені сили зробити все, що потрібно.

Таке неймовірне Боже наповнення прийшло в моє життя. Така неймовірна Божа присутність. Я вже з радістю повертався від того озера. І Господь продовжував говорити до мене через Своє Слово.

Пригадуєте 40-й розділ книги пророка Ісаї? Усім вам добре знайоме це місце Писання:

«Навіть юнаки втомлюються та знемагають, і молоді люди падають, а ті, що надію покладають на Господа, відновлять силу свою, піднімуть крила, немов орли, побіжать і не втомляться, підуть і не знесиляться» (Ісаї 40:30–31).

Я зупинився і сказав:

— Господи, я не покладаю надії на себе. Я не покладаю надії на свої знання, на свої навички, набуті за двадцять років столярної справи. Стоячи перед цим замовленням, я зрозумів, що не знаю, як його виконати. Господи, я покладаю свої надії лише на Тебе.

І тоді до мене прийшла думка: невже сила справді знаходиться лише в молодості? Невже сила — це лише енергія та здоров'я?

Я думаю, що ні.  Адже Писання говорить: «Молоді люди падають». Чому вони падають? Тому що не мають коріння. Не мають глибокого коріння в Господі. Не мають щоденного спілкування з Богом. Не мають тієї духовної основи, на якій стоїть віруюча людина. Коли вранці прокидаєшся і не відкриваєш соціальні мережі першими, а відкриваєш Боже Слово. Коли просиш Господа наповнити твоє серце, збагатити твоє життя Своєю мудрістю і благодаттю.

Нехай наше коріння, дорогі брати й сестри, буде глибоко в Господі. Не будемо покладати надії на власні знання, досягнення чи досвід, бо все це має межу.

І знаєте, сьогодні я хочу поділитися з вами дуже дорогоцінним місцем Писання. Воно справді смачне для душі. І, наскільки пам'ятаю, цією проповіддю я ще не ділився в нашій лівобережній церкві. Вона також народилася саме там, у тій непростій ситуації, коли я зрозумів: якщо Господь не допоможе мені, я не зможу виконати доручену роботу.

Сьогодні ми звернемося до 120-го Псалма. У деяких перекладах він позначений як 121-й Псалом.

«Підношу очі свої до гір: звідки прийде допомога мені? Допомога моя від Господа, Який створив небо й землю. Не дасть Він захитатися нозі твоїй, не задрімає Той, Хто тебе стереже. Ось не дрімає й не спить Сторож Ізраїлів! Господь — охоронець твій; Господь — тінь твоя по правиці твоїй. Удень сонце не вразить тебе, ані місяць уночі. Господь стерегтиме тебе від усякого зла, стерегтиме душу твою. Господь стерегтиме твій вихід і твій вхід віднині й навіки» (Псалом 120:1–8).

Цей псалом має заголовок: «Пісня сходження». В інших перекладах — «Пісня при наближенні до храму». Він показує нам, що за часів Старого Завіту цей псалом співали паломники, які прямували до Єрусалима, щоб поклонитися Господу в храмі.

Тричі на рік євреї здійснювали цю подорож.

Подумайте: що ми зазвичай робимо під час подорожей? Хтось слухає музику, хтось проповідь, хтось розмовляє з родиною, хтось дає дітям планшет. А євреї співали. Вони співали пісні, підбадьорювали одне одного, нагадували собі про Божу вірність.

Було п'ятнадцять особливих псалмів сходження, які виконувалися дорогою до Єрусалима.

Сам Єрусалим був розташований високо в горах. Підйом до нього був непростим. Часто подорож починалася з Єрихона, і людям доводилося багато годин підійматися вгору. Це була виснажлива дорога.

І коли ти йдеш так довго, у тебе з'являється багато часу для роздумів. Часу подивитися всередину себе. Часу оцінити свій духовний стан. Кожен із цих п'ятнадцяти псалмів містив важливий урок для життя. Люди йшли, співали і дозволяли Богові говорити до їхнього серця.

Шлях до Єрусалима був складним. Спека була нестерпною. Удень палило сонце, а вночі ставало дуже холодно. Часто виникали проблеми з водою. Паломники несли із собою їжу, одяг, усе необхідне для дороги. А крім того, в тих місцях було багато розбійників.

Пригадайте притчу про доброго самарянина. Людина йшла саме дорогою між Єрусалимом та Єрихоном і потрапила до рук розбійників. Отже, небезпеки були реальними.

І саме в цих умовах людина піднімала очі до Бога та говорила:

«Звідки прийде моя допомога?»

Вона розуміла, що своїми силами не впорається. І знаєте, наше християнське життя дуже схоже на цей підйом. Ми теж сьогодні — паломники. Ми теж прямуємо до Небесного Єрусалима. Ми теж піднімаємося дорогою віри. І лише завдяки Божій силі ми зможемо пройти цей шлях до кінця. Лише завдяки Божій благодаті ми дійдемо до Небесного Єрусалима. І одна з найбільших труднощів християнського життя полягає в тому, що ним неможливо жити власними силами. Амінь.

Особливо це розуміє той, хто служить Господу. Дуже швидко приходить усвідомлення, що власних сил недостатньо. Рано чи пізно ти виснажишся, розчаруєшся або впадеш. Якщо Господь не підтримає — нічого не вийде.

Саме тому нам так потрібна сила від Бога. Ми створені залежними від Нього. Бог створив нас так, щоб ми постійно шукали Його присутності, Його благословення та Його Слова.

Саме тому Ісус сказав:

«Без Мене не можете робити нічого» (Івана 15:5).

Я схиляюся перед Тобою, Господи. Бо без Тебе я не пройду цей шлях. Без Тебе я не дійду до Небесного Єрусалима. Я залежу від Твоєї милості. Я залежу від Твоєї благодаті. Я залежу від Твоєї сили.

Основна проблема не в тому, що нам не вистачає сили. Основна проблема навіть не в тому, що ми слабкі. Основна проблема в тому, що ми часто живемо в ілюзії власної сили.

Ми схильні думати, що впораємося самі. Що нашого досвіду достатньо. Що нашого розуму вистачить. Що нашої мудрості буде досить для будь-якої ситуації. Але саме ця ілюзія заважає нам шукати Божої благодаті.

Нехай Господь допоможе нам позбутися цієї ілюзії. Нехай ми навчимося покладати свої надії на Нього. І чим швидше ми це зрозуміємо, тим благословеннішим стане наше християнське життя.

Іноді Бог дозволяє нам пережити невдачу. Не тому, що Він перестав нас любити. Не тому, що Він відвернувся від нас. А тому, що через невдачу ми починаємо бачити себе такими, якими є насправді.

Іноді Господь приводить нас у ситуації, де ми розчаровуємося у власних силах. Ми відчуваємо біль поразки, біль безсилля, біль падіння. І все це для того, щоб ми зрозуміли:

— Без Бога я слабкий.
— Без Бога я не дійду.
— Без Бога я не здолаю цієї дороги.

Без Нього в мені немає справжньої любові. Без Нього в мені немає прощення. Без Нього в мені немає сили жити святим життям. І якщо Він не навчить мене цього, то мені просто ніде буде це взяти.

Саме тому Ісус говорить:

«Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Матвія 5:3).

Зверніть увагу: тут сказано не просто «бідні духом», а «вбогі духом».  Бідна людина все-таки щось має. Можливо, небагато, але має. А вбогий не має нічого. Саме таким має бачити себе християнин перед Богом.

— Господи, якщо Ти сьогодні не благословиш мене, я не впораюся.

— Господи, якщо Ти не даси мені сили, я не витримаю.

— Господи, якщо Ти не підтримаєш мене, я впаду.

Мені потрібен Ти.

І знаєте, ніколи у вашому житті не настане момент, коли ви перестанете потребувати Божої благодаті. Не буде такого ранку, коли ви прокинетеся і скажете:

— Господи, сьогодні Ти мені не потрібний. Сьогодні я сам упораюся.

Ні. Кожного дня ми потребуємо Його Слова. Кожного дня ми потребуємо Його сили. Кожного дня ми потребуємо Його благодаті, яка оновлюється щоранку.

Тому я молюся:

— Господи, дай мені сьогодні Слово, на якому я зможу стояти. Дай мені сьогодні мудрість. Дай мені сьогодні нагоду прославити Тебе.

Я часто прошу Бога:

— Господи, благослови мене сьогодні зустріччю, де я зможу засвідчити про Тебе. Дай мені можливість розповісти комусь про Твою любов, про Твою силу, про Твою благодать.

І тому, дорогі брати й сестри, дорогою до Небесного Єрусалима ми повинні добре засвоїти урок цього псалма: ми безперервно потребуємо Божої благодаті. Ми безперервно потребуємо Його милості. Ми безперервно потребуємо Його допомоги.

Саме про це говорить 120-й псалом. Він пояснює нам, чому ми повинні постійно приходити до Бога. Він нагадує нам, що Бог — наша сила. Бог — наша підтримка. Бог — наша тінь. Бог — наше спасіння. Іншими словами, Він — усе для нас.

Тому перша істина, яку ми сьогодні бачимо в цьому псалмі, звучить так: Господь — моя сила

Ще раз прочитаємо перші два вірші:

«Підношу очі свої до гір: звідки прийде допомога мені? Допомога моя від Господа, Який створив небо й землю» (Псалом 120:1–2).

Паломник піднімається вгору. Він утомився. Він знесилений. Він потребує Божої допомоги. І тому ставить запитання:

— Звідки прийде моя допомога?

Цікаво, що в ті часи багато людей вірили, ніби сила приходить від пагорбів та висот. На горах часто будували язичницькі жертовники, і люди покладали надію саме на них.

Але пророк Єремія говорить:

«Справді, марна надія на пагорби й на гамір по горах; справді, лише в Господі, Богові нашому, спасіння Ізраїлю» (Єремії 3:23).

Тому сьогодні я хочу поставити кожному з нас просте запитання:

Де ви шукаєте силу? Звідки приходить ваша допомога?

Особисто я зрозумів це там, у Жерепках. Я дійшов до межі своїх можливостей. До межі свого досвіду. До межі свого розуміння. І лише тоді по-справжньому почав покладатися на Бога.

Поки я повертався від озера до того будинку, Господь почав давати мені ідеї. Почав відкривати рішення. Робота поступово пішла вперед. Пізніше господар запитав мене:

— Як ти це зробив?

І я відповів:

— Це не я.

І це була правда. Наших сил недостатньо. Нашої мудрості недостатньо. Наших здібностей недостатньо. Рано чи пізно ми стикаємося з ситуаціями, які перевищують наші можливості.

Саме тому ми потребуємо Бога. І саме тому допомога приходить тільки від Господа. І знаєте, в цьому плані мені дуже подобається найдовший псалом у Книзі Псалмів. 118-й.

У моєму перекладі це 119-й псалом.

Давайте звернемо увагу на його останній вірш:

«Я заблукав, немов загублена вівця; шукай Свого раба, бо я не забув Твоїх заповідей» (Псалом 118:176).

Цікавий вірш, правда? Увесь псалом наповнений любов'ю до Божого Слова. У ньому ми бачимо захоплення Господом, захоплення Його законом, прагнення ходити Його шляхами. І раптом наприкінці звучать слова:

«Я заблукав, немов загублена вівця».

Колись я читав коментар Чарльза Сперджена на цей текст. Він звертає увагу на те, що псалмоспівець не говорить: «Я заблукав, як пес» або «Я заблукав, як кіт».

Чому? Тому що собака, навіть якщо його завезти далеко від дому, часто знаходить дорогу назад. Кіт також дивовижним чином повертається туди, де його годували й любили. Але вівця — інша. Вівця без пастиря приречена. Вона не знайде дороги додому. Вона не зможе захистити себе. Вона не виживе сама.

Саме тому Господь так часто порівнює нас із вівцями. Ми потребуємо Пастиря. Ми потребуємо Господа. Ми потребуємо Його керівництва.  Без Нього ми заблукаємо. Без Нього ми не знайдемо дороги до Небесного Єрусалима. Без Нього ми не дійдемо до кінця. Тому віруюча людина приходить до Бога й каже:

— Господи, я заблукав.

— Господи, знайди мене.

— Господи, підтримай мене.

— Господи, веди мене.

Бо без Тебе я пропаду. Без Тебе я не впораюся. Без Тебе я не знайду дороги.

І коли ми покладаємося на щось або на когось більше, ніж на Бога, рано чи пізно приходить розчарування. Ми розбиваємося об власну самовпевненість. Ми бачимо обмеженість людських можливостей і тоді знову переконуємося:

Допомога приходить тільки від Господа.

Саме тому в цьому короткому псалмі ім'я Господа повторюється знову і знову. Наче Господь хоче сказати нам:

— Не забудь, звідки приходить твоя допомога. Не від людей. Не від обставин. Не від власної сили. А від Господа.

І знаєте, дуже часто Бог допомагає нам через людей. Але цікаво, що нерідко це відбувається зовсім не через тих людей, від яких ми очікували допомоги.

Іноді ми думаємо:

— Ось ця людина точно допоможе мені.

Але саме тоді вона нічого не робить.

І навпаки, Господь посилає підтримку через тих, від кого ми цього зовсім не чекали.

Так само й допомога часто приходить не так, як ми собі уявляли. Ми молимося про одне, а Бог відповідає зовсім по-іншому. Але коли все завершується, ми точно знаємо, Хто стояв за цією допомогою. Ми розуміємо, що це був Господь.

Саме тому псалмоспівець говорить:

«Допомога моя від Господа, Який створив небо й землю» (Псалом 120:2).

Ми безмежно потребуємо Його.

А тепер хочу поставити вам запитання. Як перевірити, наскільки людина справді вірить у цю істину? Як зрозуміти, чи усвідомлюємо ми свою залежність від Бога?

Є один дуже простий показник. Молитва. Саме молитва показує, наскільки ми покладаємося на Господа. Якщо ми рідко молимося, якщо рідко звертаємося до Бога, це означає, що десь у серці ми все ще віримо у власні сили.

Ми думаємо:

— Я впораюся сам.

— Я розберуся.

— Я знаю, що робити.

Але життя дуже швидко показує нам межі наших можливостей.

І я не раз переживав це. Бували періоди, коли суєта настільки захоплювала мене, що я починав менше молитися, менше перебувати в Божій присутності, менше читати Святе Письмо. І раптом знову приходив до межі своїх сил.

І тоді розумів:

— Господи, я так давно не був по-справжньому в Твоїй присутності.

— Я не шукав Твого обличчя.

— Я не просив Тебе вести мене.

— Я не відкривав Слово так, як мав би відкривати.

І саме тоді Господь нагадував мені, наскільки я залежу від Нього.

Тому відповідь на запитання, чому ми повинні постійно приходити до Бога, дуже проста:  Тому що Він — наша сила. І тому що Він — наша підтримка. І це приводить нас до другої істини цього псалма:

Господь — моя підтримка

Прочитаємо третій і четвертий вірші:

«Не дасть Він захитатися нозі твоїй; не задрімає Той, Хто тебе стереже. Ось не дрімає й не спить Сторож Ізраїлів!» (Псалом 120:3–4).

Щоб піднятися на гору, потрібна сила. Але самої сили недостатньо. Потрібна ще підтримка.

Дорога була кам'яниста. Можна було спіткнутися. Можна було підвернути ногу. Можна було впасти. Саме тому паломник потребував не лише сили, а й того, хто підтримає його на шляху. Так само і ми.

Нам потрібна Божа підтримка. Тому що в духовному житті ми теж часто спотикаємося. Часто падаємо. Часто слабнемо. Часто починаємо дивитися не на Бога, а на обставини. І тоді наші ноги починають хитатися.

Саме про це говорить Асаф у своєму псалмі:

«Бог справді добрий до Ізраїля, до чистих серцем. А я — мало не спіткнулися ноги мої, мало не послизнулися стопи мої, бо я позаздрив безумним, побачивши добробут безбожних» (Псалом 72:1–3).

Подивіться, що відбувається. Людина йшла за Богом. Людина любила Бога. Але в якийсь момент вона почала дивитися по сторонах. Почала дивитися на людей цього світу. Почала порівнювати. Почала заздрити. І написано, що її ноги ледь не послизнулися. Вона ледь не впала. Вона була дуже близькою до падіння. Але не впала. Чому? Тому що Господь підтримав її. Тому що Господь не дозволив їй остаточно впасти. І далі Асаф говорить прекрасні слова:

«Та я завжди з Тобою: Ти тримаєш мене за праву руку» (Псалом 72:23).

Які дорогоцінні слова! «Ти тримаєш мене за праву руку».  Саме цього ми потребуємо щодня. Нам потрібна не лише сила. Нам потрібна Божа рука. Нам потрібна Божа підтримка. Нам  потрібно, щоб Господь тримав нас тоді, коли наші сили закінчуються. І ця підтримка потрібна нам постійно. Цілодобово. Без перерв. Без вихідних. Саме тому псалмоспівець каже:

«Не дрімає й не спить Сторож Ізраїлів».

Наші сили закінчуються. Наша увага притупляється. Ми втомлюємося. Ми засинаємо. Але Бог ніколи не дрімає. Бог ніколи не відволікається. Бог ніколи не втрачає контролю. Пригадайте себе у школі. Хто з вас дрімав на уроках? Я вам чесно скажу: я дрімав. Бували дні, коли настільки втомлювався, що просто засинав на заняттях. І навіть сьогодні ми можемо настільки виснажитися, що перестаємо уважно сприймати те, що відбувається навколо.

Людина втомлюється. Людина слабне. Людина втрачає пильність. Але Господь — ні. Саме тому нам так потрібна Його підтримка.

Ми слабкі. Ми втомлюємося. Ми потребуємо підтримки. І тому така радість знати, що Господь ніколи не дрімає. Ніколи не засинає. Ніколи не залишає Своїх дітей без уваги.

Іноді християни ставлять запитання:

— Чи можу я бути впевненим, що Господь буде зі мною завжди?

— Чи можу я бути впевненим, що Він не залишить мене?

— Чи не настане момент, коли Бог втомиться від мене?

Можливо, хтось думає:

— Я стільки разів помилявся.

— Я стільки разів падав.

— Я стільки разів підводив Господа. А раптом Він скаже: «Досить»?

Але подивіться ще раз на четвертий вірш:

«Не дрімає й не спить Сторож Ізраїлів».

Чому це було таким важливим для євреїв?  Тому що вони знали: вони перебувають у завіті з Богом. Вони знали, що Господь вірний Своєму слову. Вони знали, що Він виконає все, що пообіцяв. Так, вони падали. Так, вони помилялися. Так, вони переживали поразки. Але Господь залишався вірним Своєму завіту. І, дорогі брати й сестри, сьогодні ми також перебуваємо в завіті. Але вже в Новому Завіті — завіті, укладеному через кров Ісуса Христа. Ми йдемо до Небесного Єрусалима. Ми маємо багато недоліків. Маємо багато боротьби. Маємо багато слабкостей. І якщо дивитися на нас самих, то ніхто з нас не заслуговує стояти перед святим Богом. Ніхто.

Але є Той, Хто достойний. Є Ісус Христос. Наш Господь. Наш Спаситель. Наш Первосвященник. Ми довірили Йому своє життя. Ми сповідували Його своїм Господом. Ми покрилися  Його праведністю. І тому можемо впевнено йти вперед. Не тому, що ми сильні. Не тому, що ми праведні. Не тому, що ми особливі. А тому, що особливий Він.

Саме тому ми можемо довіряти Його обітницям. Саме тому ми можемо бути впевненими в Його вірності. Саме тому ми можемо знати: Господь доведе нас до кінця.

Він уже сказав:

«Я йду приготувати місце для вас» (Івана 14:2).

І якщо Він пообіцяв — Він виконає. Амінь.

Тепер звернімо увагу на третю істину, яку відкриває нам цей псалом.

Господь — моя тінь

Повернімося до нашого псалма і прочитаємо п'ятий та шостий вірші:

«Господь — охоронець твій; Господь — тінь твоя по правиці твоїй. Удень сонце не вразить тебе, ані місяць уночі» (Псалом 120:5–6).

Ми вже говорили про те, що для дороги до Небесного Єрусалима нам потрібна Божа сила. Ми говорили про те, що нам потрібна Божа підтримка. Але тут Писання говорить ще про одну важливу річ — нам потрібна Божа тінь.

Паломники йшли під палючим сонцем Палестини. Спека була надзвичайною. Людина могла отримати сонячний удар, втратити сили, знепритомніти. І тому будь-яка тінь у пустелі була дорогоцінною.

Будь-яке дерево.  Будь-яка скеля. Будь-яке місце, де можна було хоч на кілька хвилин сховатися від спеки. Тінь давала полегшення. Тінь давала відпочинок. Тінь давала можливість перевести подих.

Саме таким Господь хоче бути для Свого народу. Він дає нам спокій серед бурі.  Він дає нам розраду серед скорботи. Він дає нам потіху серед болю. Він іде поруч із нами.

Зверніть увагу: тут не сказано, що Господь далеко. Не сказано, що Він лише спостерігає з небес. Написано:

«Господь — тінь твоя по правиці твоїй».

Тобто Він поруч. Він близько. Він настільки близько, як тінь людини. Він не залишає Своїх дітей самих посеред дороги. Але тут виникає важливе запитання. Чи означає це, що в житті віруючого не буде труднощів? Чи означає це, що християнин ніколи не переживатиме болю? Чи означає це, що після покаяння всі проблеми зникнуть? Ні.

Іноді люди читають подібні тексти й роблять неправильний висновок:

— Якщо я вірую, то ніяка біда не торкнеться мене. Якщо я вірую, то ніякі труднощі не прийдуть у моє життя.

Але це не те, чого навчає Біблія. Достатньо лише відкрити Книгу Псалмів. Подивіться на Давида. Скільки боротьби було в його житті. Скільки сліз. Скільки переслідувань. Скільки небезпек. Скільки ночей він проводив у печерах, рятуючись від ворогів. Подивіться на апостолів. Подивіться на пророків. Подивіться на самого Господа Ісуса Христа. Труднощі були. Біль був.  Страждання були. І вони будуть також у нашому житті. Ми будемо переживати скорботу. Ми будемо переживати втрати. Ми будемо переживати фізичний біль. Ми будемо переживати емоційні труднощі.  Але є одна річ, яку ми повинні пам'ятати. Немає такої сили у Всесвіті, яка могла б завадити Божій дитині дійти до Небесного Єрусалима. Немає такої обставини. Немає такого випробування. Немає такого ворога. Немає такої темряви. Якщо ти належиш Христу, Господь доведе тебе до кінця. Я кажу вам: ми  дійдемо. Не тому, що ми сильні. Не тому, що ми мудрі. Не тому, що ми досвідчені. А тому, що Господь вірний. Він дасть нам силу. Він підтримає нас. Він стане нашою тінню. Він буде поруч із нами.

Саме тому апостол Павло пише такі дивовижні слова:

«Хто відлучить нас від Христової любові? Скорбота, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?» (Римлян 8:35).

Подумайте над цими словами. Павло не говорить, що цих речей не буде. Він говорить, що вони не зможуть відлучити нас від Христа.

Він продовжує:

«Але в усьому цьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив» (Римлян 8:37).

Не власною силою. Не власною мудрістю. Не власною праведністю. А Тим, Хто нас полюбив.

І далі звучать одні з найвеличніших слів у всьому Святому Письмі:

«Бо я переконаний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні начала, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше якесь творіння не зможе відлучити нас від Божої любові, яка в Христі Ісусі, Господі нашім» (Римлян 8:38–39).

Ось чому Господь є нашою тінню. Він не обіцяв нам легкого шляху. Він обіцяв бути поруч на цьому шляху. Він не обіцяв відсутності битв. Він обіцяв Свою присутність посеред битви. Він не обіцяв відсутності сліз. Він обіцяв бути поруч із тими, хто плаче. Він не обіцяв, що ми ніколи не будемо проходити через долину смертної тіні. Але Він пообіцяв пройти її разом із нами. І цього достатньо.

Тепер звернімо увагу на четверту, останню істину, яку відкриває нам цей псалом.

Господь — моє спасіння

Повернімося до нашого псалма й прочитаємо останні два вірші:

«Господь стерегтиме тебе від усякого зла, Він оберігатиме душу твою. Господь стерегтиме твій вихід і твій вхід віднині й навіки» (Псалом 120:7–8).

Ми вже говорили про те, що Господь дає нам силу. Ми говорили про те, що Господь підтримує нас. Ми говорили про те, що Господь стає для нас тінню посеред життєвої спеки. Але навколо нас існує ще одна реальність. І це реальність духовної боротьби. Навколо нас є зло. Є спокуси. Є атаки ворога. Є духовні небезпеки, які намагаються вплинути на нашу душу.

Саме тому псалмоспівець говорить не лише про ноги, які можуть спіткнутися, і не лише про голову, яку може вразити сонце.

Він говорить про душу.

«Він оберігатиме душу твою».

Найцінніше, що має людина, — це її душа. І Господь береже саме її. Апостол Павло нагадує нам про цю боротьбу:

«Нарешті, зміцнюйтеся Господом та могутністю Його сили. Одягніться в повну Божу зброю, щоб ви могли протистояти підступам диявола. Адже наша боротьба не проти тіла й крові, а проти начал, проти влад, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Ефесян 6:10–12).

Це серйозні слова.

Вони нагадують нам, що ми живемо не просто в матеріальному світі. Існує духовна боротьба. Існує ворог душ людських. Існує той, хто прагне зруйнувати віру, посіяти сумніви,  відвести людину від Бога. Але якою б великою не була сила темряви, вона не більша за силу нашого Господа. Яким би сильним не був ворог, він не сильніший за нашого Спасителя. Якими б не були духовні атаки, Господь сильніший за них усіх. Саме тому псалмоспівець упевнено говорить:

«Господь стерегтиме тебе від усякого зла».

Не тому, що ми сильні.  Не тому, що ми вміємо добре боротися.  Не тому, що ми духовно досвідчені. А тому, що Господь береже нас. А тому, що Господь береже нас.

І коли ми озираємося на весь цей псалом, то бачимо дивовижну картину.

Ми бачимо Бога, Який супроводжує Свою дитину дорогою до Небесного Єрусалима. Коли нам не вистачає сили — Він стає нашою силою. Коли ми починаємо падати — Він стає нашою підтримкою. Коли нас виснажує спека випробувань — Він стає нашою тінню. Коли навколо нас піднімається зло — Він стає нашим спасінням. Усе наше життя залежить від Нього. Усе наше уповання — у Ньому.

І одна з найбільших небезпек християнського життя полягає в тому, що ми починаємо покладатися на себе. Починаємо думати, що впораємося самі. Починаємо вірити у власну силу більше, ніж у Божу благодать.

Але християнським життям неможливо жити власними силами.  Неможливо перемагати гріх власними силами. Неможливо дійти до Небесного Єрусалима власними силами.  Ми створені Богом так, щоб жити в постійній залежності від Нього. Саме тому псалмоспівець говорить:

«Допомога моя від Господа».

І нехай ці слова сьогодні залишаться в нашому серці.  Коли буде важко — допомога моя від Господа. Коли буде страшно — допомога моя від Господа. Коли не буде сил — допомога моя від Господа. Коли прийдуть випробування — допомога моя від Господа. Коли доведеться проходити через долину скорботи — допомога моя від Господа. Бо Він — наша сила. Він —  наша підтримка. Він — наша тінь. Він — наше спасіння.

І сьогодні, дорогі брати й сестри, Господь знову нагадує нам дуже просту, але надзвичайно важливу істину: ми потребуємо Його щодня. Не лише у великі дні нашого життя. Не лише тоді, коли приходять труднощі. Не лише тоді, коли ми стоїмо перед неможливими обставинами.

Ми потребуємо Його кожного ранку.  Ми потребуємо Його кожного дня. Ми потребуємо Його кожної миті. Нехай ніколи не зникне з нашого серця це усвідомлення:

— Господи, без Тебе я не можу.

— Господи, без Тебе я не впораюся.

— Господи, без Тебе я не дійду до кінця.

І нехай разом із цим усвідомленням у нашому серці завжди живе впевненість:

— Господи, з Тобою я пройду будь-який шлях.

— Господи, з Тобою я витримаю будь-яке випробування.

— Господи, з Тобою я дійду до Небесного Єрусалима.

Не тому, що я сильний. Не тому, що я мудрий.  Не тому, що я достойний. А тому, що Ти вірний. А тому, що Ти не дрімаєш і не спиш. А тому, що Ти тримаєш мене за праву руку. А тому, що Ти — моя сила, моя підтримка, моя тінь і моє спасіння. Тож нехай слова цього псалма супроводжують нас не лише сьогодні, а й кожного дня нашого життя:

«Підношу очі свої до гір: звідки прийде допомога мені? Допомога моя від Господа, Який створив небо й землю» (Псалом 120:1–2).