Ми читаємо Слово Боже. І багато хто з вас уже дочитав аж до сьомого розділу Євангелія від Матвія — хто читає разом із церквою.

Нещодавно, ось декілька днів тому, ми читали книгу Малахії. І вона мене торкнулася. Я подумав: «Господи, хочу поділитися з вами тим, що бачу, розумію і сприймаю сам із цієї книги».

Книга пророка Малахії. Почну з самого імені Малахії. Малахія на івриті звучить «Малахі», без «я». Це наша вимова — Малахія. На івриті — «Малахі». І це ім’я означає «мій посланець», «мій вісник» або «мій ангел».

«Малах» — це ангел, вісник, посланець. «Малахі» — ім’я, яке носив пророк, і воно буквально означає «мій посланець».

Бог посилає Свого вісника з посланням до народу.

І ось до Свого народу приходить Божий пророк. Книга пророка Малахії написана приблизно між 450 і 430 роками до Різдва Христового. Для чого я це кажу? Для того, щоб ми розуміли, у який час ми потрапили, хто тоді жив і що взагалі відбувалося.

Частина народу вже повернулася з Вавилонського полону. Зрозуміло, що вони повернулися на згарище. І перше, що вони почали відбудовувати, — Божий храм.

Від служіння Богові почалося відбудування, або відновлення, народу Ізраїлю у своїй землі — у тій землі, з якої вони були виведені в полон.

Дивіться: з єгипетського полону вони прийшли в цю землю, успадкували її й, поки були вірні Господу, залишалися на цій землі. Але сталося так, що їхня невірність призвела до занепаду, до того, що вони втратили свою свободу і були, як невільники, відведені до іншого народу.

І ось Божою милістю через 70 років, про які пророкував пророк Єремія, вони знову отримують можливість повернутися у свою землю.

Зміна епох відбувається через те, що Перська імперія перемагає і руйнує Вавилонську імперію. Інший цар, інші пріоритети. І Бог торкається серця царя Кіра.

А знаєте, що цікаво? За сотні років до народження царя Кіра Бог через Свого пророка каже:

«Він Мій пастир, і він виконає всю Мою волю».

(Ісая 44:28)

Тобто Бог прямо називає ім’я цього царя. Уявляєте?

Це наш Господь. Він не вгадує — Він знає.

І цар Кір дає дозвіл. Частина народу повертається, вони відбудовують храм.

У той час, коли живе Малахія, ми зустрічаємо Єздру і Неємію. Дивіться, що відбувається.

Приходить Єздра, і знаєте, яке в нього було доручення від Бога? Не просто щось будувати, а нагадати закон. Бо Зоровавель розпочав відбудову храму. Про нього пророкують Агей та Захарія. Пам’ятаєте першосвященника Ісуса? Ось це час Зоровавеля, коли вони розпочали відбудовувати храм.

І здається, що храм почав розбудовуватися, начебто все йде чудово. Що до цього можна додати?

Господь посилає Єздру для того, щоб нагадати людям Боже Слово. Знаєте, може так трапитися, що ми з плином часу служимо, служимо, служимо Богові і аж до того дослужилися, що забули, як потрібно служити. Слово Його втратили.

І саме для того, щоб відновити Слово, щоб відновити заповіт через закон, через знання закону, Господь посилає Свого служителя Єздру, який належав до священницького роду.

Потім приходить Неємія і відбудовує стіни навколо Єрусалима, який продовжує відбудовуватися. Для чого? Для того, щоб захистити місто від грабунку, небезпеки й погроз.

І в часи, коли живе та пророкує Малахія, дивіться: храм відбудований, відбуваються жертвоприношення, є священники, які поставлені на своє місце. Народ приходить, щоб поклонятися Богові в Його храмі.

Але в Бога є заклик до Свого народу. І через Малахію Він звертається до людей, які живуть в Єрусалимі та Юдеї в цей час.

Перед тим, як ми почнемо, я собі поставив примітку, щоб не забути. Знаєте, чим цікава ще ця книга?

Це останній пророк Старого Заповіту, після якого настає період, умовно названий періодом темряви або мовчання.

Знаєте, скільки триває цей період?

Між чим і чим він відбувається?

Малахія — останній із Божих пророків, яких Господь підняв і через яких говорив до Свого народу. Після цього настає тиша, мовчання Бога.

Це найстрашніше, що може бути в житті, — коли Бог перестає говорити.

І ось зависло Боже мовчання. І знаєте, коли воно перервалося? Коли приходить Іван Хреститель. Він прориває це мовчання. Він приходить як пророк, про якого, до речі, пророкує Малахія. В дусі Іллі приходить пророк, який закликає повернутися до Бога.

Чотириста років мовчання. Вакууму тиші. Ви уявляєте?

Це так, якби ми в нашій церкві востаннє чули Бога в 1626 році.

1626 рік. Це 400 років мовчання.

Що змінилося за цей час в Україні від 1626 року?

Ну, як що? Буквально все змінилося за цей час. Пройшло від 13 до 15 поколінь — залежно від того, як рахувати.

Це начебто твоє останнє слово від Бога почув твій пра-пра-пра-пра-пра-пра-прадід.

Уяви свій рід на 15 поколінь до тебе.

Ти знаєш когось на 15 поколінь до тебе у твоєму роді?

Я думаю, що п’ять поколінь — це вже межа. Ну, якщо попрацювати з архівами, може, когось і відкопаємо.

І ми не знаємо, не пам’ятаємо, не розуміємо, як вони жили.

Так цікаво, коли люди кажуть: «Ну, ми віримо в те, у що вірили наші батьки, пращури».

А в мене, вибачте за питання: «А ви точно впевнені, що знаєте, у що вони вірили?»

Ви точно впевнені, що знаєте? Бо мені здається, що це просто слова. Ви точно не знаєте. Ви навіть уявлення не маєте, як вони жили, у що вони вірили, які цінності в них були.

Нічого про них не знаємо.

І от уявляєте: це Бог, розуміючи, перед якою прірвою стоїть Його народ, приходить і через пророка провіщає, звертається до Своїх людей і кличе їх.

Знаєш, якщо ти не хочеш, щоб у твоєму часі і у твоєму житті Господь замовк на покоління вперед, я, наприклад, не хочу.

Я не хочу, щоб Господь мовчав у моєму житті. Я не хочу, щоб Господь мовчав у житті моїх дітей. Я не хочу, щоб Господь мовчав у житті моїх онуків.

Наскільки це можливо? Наскільки це залежить від мене? Наскільки це може бути моєю відповідальністю?

Я хочу вплинути на моїх дітей, на мій рід, на тих, хто буде після мене, на людей, які мене оточують, з однією метою: щоб Бог не замовк у моєму житті, щоб Бог не замовк у житті моїх нащадків.

І якщо ти хочеш, щоб у твоєму житті настало Боже мовчання, щоб Господь перестав говорити у твоє життя, не прикладай того, що пророк Малахія каже до серця. Просто проігноруй.

Слухайте, як вам здається: якби вони розуміли, що буде після цього, вони б звернули увагу на те, що їм сказано?

Виявилося, що Малахія — це була остання крапля, після якої настала межа.

Знаєте, як буває? Господь каже в моє життя, каже, каже, а я один раз проігнорував. Другий: «Ну, не послухав». Не послухав, не зробив, не послухав.

У мене запитання: ти точно впевнений, що ти знаєш, коли буде останній раз?

Бо вони теж були впевнені, що у них усе під контролем.

Храм є, Єрусалим є, жертви є, священники присутні. І їм здавалося, що начебто все добре.

Але приходить Божий чоловік, і він докоряє їм за байдужість у поклонінні. Він докоряє їм за невірність завіту з Богом. Він докоряє їм за віддалення від Бога. І він попереджає їх про суд, який наближається.

Ще раз: байдужість у поклонінні, невірність Богові, віддалення від Бога — і наближається суд.

Стосовно байдужості у поклонінні й усього іншого. Знаєте, я б хотів, щоб ви звернули увагу: книга насправді не дуже велика. Хто читав, той розуміє.

У друкованій Біблії це фактично один лист, дві сторінки з двох сторін, залежно від розташування тексту. Якщо скомпонувати, то це, в принципі, можна вмістити на одному аркуші.

Це все послання, вся книга. Господь говорить з ними недовго.

Тому нам важливо звернути увагу на те, що Він їм каже. Амінь.

Якщо ми відкриваємо перший розділ, то в першому розділі Господь дорікає Своєму народу і священникам.

Перший розділ — це більше до всіх. Господь дорікає за байдужість у поклонінні.

Що відбувається? Народ приносить жертви. Але знаєте, що вони віддають Богові?

Давайте відверто.

Вони ведуть у храм, знаєте що? Те, що вкрадене або загубилося. Він знайшов тварину, а за законом її вже потрібно повернути господарю, коли він знайдеться. Тому: «Давай я в жертву принесу. Якраз і питання жертви закрию, і повертати не треба».

Фактично крадене вони несуть у храм.

Вони ведуть сліпе, недосконале, з вадами. Біблія прямо забороняє приносити Господу такі жертви — криве, кульгаве, хворе.

Знаєте, на що перетворився храм?

На місце, куди приносили все непотрібне.

Я вибачаюся, це я так культурною мовою висловився. Знаєте, що це означає простою мовою?

У жертву приносили всяке сміття.

А як так могло статися, що люди почали приносити в жертву такі речі? Чому?

Дивіться: проблема була не в самих жертвах, які вони приносили. Проблема була в тому, що Бог перестав бути для них найдорожчим, найбільшою цінністю.

Проблема в їхньому житті була не з жертвами. Проблема була набагато глибша.

Якби Господь насильно змусив їх приносити досконалі жертви, вони б однаково в Його очах залишалися недосконалими, тому що це було б не через щирість, не через добру волю, не через власне бажання, а через примус.

І все це говорить нам про те, що жертва стала формальністю.

Це насправді страшний момент.

Страшний не тому, що я вас намагаюся налякати. Ні. Він страшний тим, що за ним настає точка неповернення.

У фізичному існуванні це смерть — точка неповернення.

Поки організм живий, його можна підтримувати, лікувати, якось допомагати йому. Але коли організм помирає, уже ніяка фізіологічна допомога не допоможе.

І так Господь попереджає: «Слухайте, ви на межі. Що ви робите? У вас зламалося серце, у вас зламалося ставлення до Мене».

Проблема не в тому, що ви не спілкуєтеся. Проблема не в тому, що ви не приносите жертви. Проблема не в тому, що ви не вклоняєтеся.

Проблема в тому: навіщо ви це робите?

Розумієте, коли вони приносять такі жертви Богові, це показує, що їм самим це особливо не потрібно.

Вони вірять у те, у що вірили їхні батьки. Хтось каже, що так треба, і вони так роблять, але в серці цього не мають.

І це небезпечна межа, коли віра стає формальністю, коли мій похід у церкву стає звичкою, традицією.

Традиція — це непогано. Погано, коли традиція порожня.

Є багато гарних традицій, які варто підтримувати. Амінь.

Гарна традиція — не їсти після шостої. Гарна традиція — чистити зуби. Гарна традиція — дружити з милом. Гарна традиція — не переїдати, обмежувати себе, їсти стільки, скільки потрібно, і не більше.

Є гарні традиції, і їх варто дотримуватися. Але є традиції, які стають порожніми.

Це, знаєте, не засудження інших людей, просто мій життєвий досвід.

Я навчався в Ташкенті, у духовній семінарії. Ми перебували в мусульманському світі. Починається святкування священного місяця Рамадану.

І цілий місяць, знаєте, як вони живуть? Вони їдять після заходу сонця, вночі.

Є, звичайно, люди, які дотримуються цього від щирого серця. Але для багатьох це просто всенародна традиція — їсти посеред ночі, коли всі зібралися і вже темно.

А знаєте, яка відповідь?

«А навіщо чайник? Щоб із піалушки пити чай. Бог подивиться і побачить, що я п’ю чай».

А чого вночі?

«Ну, він же вночі спить».

Ну, так. Темно. Він не бачить. Поки світло, то він, звичайно, сканує простір, а камер нічного бачення в нього немає. Тому він спить, а поки він спить, я поїм.

І він задоволений, і я ситий.

Як вам, якщо ми почнемо так у церкві практикувати наше служіння Богові?

Підходить?

Я думаю, що ми наберемо певну кількість бажаючих, яким це підійде.

Але не дай Бог, щоб це було правдою про нас.

Бо віра стає формальністю, і традиція перетворюється на порожній обов’язок, який не збагачує, а обтяжує.

І щоб нам не було надто складно, ми придумаємо, як пристосуватися.

Отже, проблема була не в жертвах, які вони приносили. Проблема була в тому, що Бог перестав бути для них пріоритетом, джерелом усього.

Вони втратили віру в те, що їхнє життя цілковито залежить від Бога.

А якщо від Бога твоє життя не залежить, питання: навіщо такий Бог? Навіщо Йому віддавати найкраще? Навіщо докладати серце і зусилля?

Хтось розуміє, про що я кажу?

Коли ви в щось занурені дуже глибоко емоційно, коли ви щось дуже сильно переживаєте, коли є певний час, можливо декілька днів, потужних емоцій, які ви переживаєте, ви потім почуваєте себе втомленими.

Вагон не розвантажував, зранку до вечора не працював, але всередині втомлений.

Відчуваєш, що сил не вистачає, що треба просто дати собі відпочинок.

Чому?

Тому що це бере твоє життя.

Емоції — це частина нас. Вони важливі. Господь їх бачить. Він звертає на них увагу. Він робить на цьому акцент.

І коли вони почали поклонятися Йому без емоцій, формально, поверхнево, можливо, правильно, за метрономом, але порожньо, без серця, Він дорікає їм.

Дивіться, ключові вірші.

Малахія, перший розділ, другий вірш:

«Я полюбив вас, говорить Господь. А ви питаєте: “У чому Ти виявив Свою любов до нас?”»

(Малахії 1:2)

Що це? Це криза віри і криза стосунків.

Давайте, щоб нам простіше було зрозуміти, між чоловіком і жінкою:

«Я тебе люблю».

«Та ти що, ти мене любиш?»

Ну, як така розмова?

Про що вона говорить?

Про кризу стосунків.

Розумієте? Це про це говорить.

«Я тебе так люблю».

«Та коротше, не треба».

Якщо така розмова в родині, про що це говорить?

Це говорить про те, що вчинки показують зовсім інше від слів. І вже слова порожні.

І тому люди, які перестали цінувати Бога, які перестали сприймати Його і усвідомлювати, Хто Він для них у їхньому житті, знецінили стосунки.

І коли Він каже: «Я вас люблю», вони кажуть: «Так, коротше, любить Він нас».

Малахія, перший розділ, шостий вірш. Господь звертається до них і каже:

«Син шанує батька, а раб — свого пана. Якщо Я Отець, то де шана до Мене? І якщо Я Господь, то де страх переді Мною?»

(Малахії 1:6)

Знаєте, якщо Слово Боже каже, що ми — царствене священство, люди, які народжені в Ісусі Христі і покликані бути Його Церквою, то сьогодні це стосується кожного з нас.

Тоді це стосувалося певної групи людей, які були відділені на служіння Богові у храмі й називалися священниками.

А сьогодні кого Бог бачить на цій землі священниками?

Свою Церкву.

І той, хто належить до Церкви, є священником, одним із тих священників, яких Господь залишив на цій землі.

Я інколи запитую, запитаю ще раз: ви усвідомлюєте, розумієте, чому Господь залишив нас на цій землі відразу після народження згори?

У мене таке запитання: після того, як ти народився згори, прийняв Ісуса Христа у своє серце і сказав: «Будь моїм Господом», у тебе лише добрі вчинки? Жодних речей, за які соромно, немає?

У кого після покаяння і народження згори, після того, як ви закликали Господа у своє серце, є вчинки, якими ви не пишаєтеся і за які соромно? Хотілося б їх навіть не робити, якщо це можливо, не повторити.

То якщо з нами так трапилося, а Він знає все, тоді навіщо Ти допустив, щоб після того, як я пообіцяв Тобі вірність на все своє життя, моє життя було таким, щоб я сказав: «Увійди в моє серце» — і поки видихнув, уже біля Тебе?

Життя — три секунди.

Я не встиг зробити нічого невірного, поганого — і одразу святий, чистий, виправданий перед Тобою. Алілуя! Катапульта.

Чому Господь так не зробив? Ну, міг же.

Подивись, так-небудь, скажи: «Ну, Ти ж міг».

Чого не зробив? Чого допустив, щоб ми після нашого покаяння, після народження згори робили речі, за які соромно? Відверто грішили, робили те, чого не потрібно було робити.

Навіщо Ти це допустив? Для чого? Для чого Ти мене залишив?

Тому що Він бачить наше життя.

І Він бачить не тільки ту частину, за яку ми каємося, у якій ми виправляємося, коригуємо себе, змінюємося, але Він бачить також іншу частину нашого життя — ту частину, в якій ми свідчимо людям про Христа.

«Ви — сіль землі… Ви — світло світу».

(Матвія 5:13–14)

І от уяви: навіть якщо ти так себе, сонечко, і навіть якщо твій ліхтарик часами мерехтить, він усе одно світить.

Навіть якщо твоя «солоність» часами під питанням і навіть якщо часами твій ліхтар не палає яскраво, а мерехтить, навіть у такому випадку Господь тебе залишає, і Йому цінно, щоб ту кількість світла, яку ти можеш показати цьому світу, і ту сіль, яку ти можеш розсипати у цей світ, ти зробив.

Богу це цінно.

Амінь.

І от дивіться: Господь звертається і каже:

«Син шанує батька, а раб — свого пана. Якщо Я Отець, то де шана до Мене?»

Повага.

Любов виростає з поваги.

Розумієте? Якщо хтось не викликає в нас навіть відчуття поваги, то ніякої любові вирости не може.

Любов не народжується з терпіння. З терпіння народжується страждання.

Розумієте?

Любов народжується з поваги.

Тому Господь саме про це, про базові речі, і каже: «Якщо Я Отець, то де шана?»

Тому що коли є повага від сина, від дитини до батька, тоді народжуються і формуються правильні, у Божих очах, стосунки.

Тоді батько може збагатити і наставити свою дитину, дати їй спадок, підтримати, допомогти, почати і прожити життя гідно та найкраще.

Амінь.

І далі Він каже:

«Якщо Я Господь, то де страх переді Мною?»

Розумієте, що з батьком одні стосунки, а з начальником інші стосунки?

І знаєте, історія така, що Господь навіть не наполягає на тому, що ти маєш любити начальника. Але Він звертає твою увагу на те, що якщо хтось є твоїм начальником, то перед ним має бути що?

Благоговіння.

Тобто ти маєш визнавати владу, яка є над тобою.

І Господь каже: «Якщо ви кажете, що Я для вас — влада, то де благоговіння переді Мною?»

Так, любові, можливо, ви не маєте, але хоча б де страх переді Мною?

Я, може, поліцейських не дуже люблю, хоча вони теж люди і серед них багато гарних людей. Але, знаєте, ми формуємо стереотипи.

У когось страх перед стоматологами, а я не боюся. У когось поганий досвід зі стоматологом із дитинства. Йому так полікували в дитинстві зуби, що він усе життя тремтить, коли повз проходить.

А в мене таке ставлення: якщо в мене тільки щось починає боліти чи навіть є якийсь знак запитання з'являється з будь-якого приводу, я одразу у стоматолога, вже сиджу в кріслі.

Я не чекаю ніч із хворим зубом, щоб на ранок піти.

Ні, ще до того, як він заболів, я вже там.

Ну, розумієте?

Мені не страшно.

Бо є люди, які терплять до останнього — вже, коротше, коли пластина не допомагає, у них з’являється ідея: «Може, до стоматолога сходити?»

Я скажу так: може, вже пізно.

Розумієте?

І у кожного з нас формуються певні свої стереотипи. Хтось із повагою ставиться, хтось із неповагою.

Але якщо є влада, то базовий мінімум.

Господь нам часто каже: «Страх Господній — початок мудрості».

(Приповісті 9:10)

Тобто навіть якщо ти Мене не любиш, ще не дійшли ми до такої глибини стосунків, то тоді хоча б побійся. Тобі ж краще.

Повернись до когось і скажи: «Хоча б побійся, тобі ж краще».

Отже, повага і благоговіння.

Далі, у другому розділі. Дивіться, перед тим, як я завершу.

Якщо сьогодні Господь доручив священство кожному з нас, тоді це звернення сьогодні стосується кожного з нас.

Церква. Хіба не так?

І що ж це має означати для Церкви?

Як ви вважаєте, сьогодні, у цей час, якщо ми — священство, і Він звертається до нас, звертає увагу на якість нашого поклоніння і каже про те, що байдужість у поклонінні неприпустима, то це означає, що ми маємо звертати увагу на те, з яким серцем ми робимо все для нашого Господа.

Тому що найнебезпечніше не те, коли людина перестає ходити в церкву.

Коли людина перестає ходити в церкву, уже все стає очевидним. Стосунки охололи.

Але найнебезпечніше для людини — не залишити церкву.

Тоді зрозуміло одразу. Людині самій зрозумілий її стан.

Найстрашніше — це коли людина залишається в церкві, але при цьому, намагаючись обманути Бога, найперше обманює саму себе.

Знаєте, найстрашніша брехня — яка?

Брехня самому собі.

Коли ти починаєш брехати самому собі, це фінал.

Найнебезпечніший стан, коли людина продовжує служити, співати, молитися, але робить усе це без серця.

Що варто запитати себе сьогодні кожному з нас?

Яке запитання тобі варто сьогодні поставити самому собі?

Не я хочу поставити тобі це запитання. Зрозумій мене.

Що варто спитати себе? У чому варто перевірити себе, щоб Господь не замовк у моєму житті, не перестав говорити зі мною?

Я маю запитати себе: чи Бог отримує найкраще від мене?

Те, що я приношу Йому, — це точно найкраще?

Чи моє служіння — від любові чи від обов’язку?

Це важливе запитання, тому що наслідки різні.

Амінь.

Чи є Христос для мене найціннішим і найдорожчим у моєму житті?

Чи стоїть Він на п’єдесталі або на троні мого серця?

Чи не приношу я Богові залишки?

Молитовне служіння: «Ну, якщо будуть залишки, я віднесу».

А якщо залишків немає: «Ну, Господи, Ти ж Сам усе розумієш».

Якщо будуть залишки грошей — «Ну, віднесу в церкву». А якщо залишків немає: «Ну, Господи, Ти ж Сам усе розумієш».

Якщо будуть залишки почуттів — «Ну, віддам Тобі». А якщо немає залишків — «Ну, Ти ж розумієш, дефіцит».

Але про що це говорить?

Це страшний момент, тому що Богові недостатньо наших обрядів. Йому потрібно наше серце.

Це говорить про те, що я приношу Богові залишки, коли Він на останньому місці.

Я приношу Богові найперше тоді, коли Він на престолі.

Десятина не могла бути принесена із залишків.

Десятина — це те, що відділялося на початку. Тобто, грубо кажучи, у тебе є 100%, і ти не починаєш витрачати всі 100% до того моменту, поки від них не відділені 10%.

Про що це каже?

Це каже про те, хто перший має право на твоє життя, на твої сили, на твої ресурси, на твоє серце.

Якщо Він Наречений, то Йому не залишки. Йому — найперше.

Якщо Він співмешканець, ну, там уже як вийде.

Розумієте?

І тому Господь звертає увагу і каже: «Я вибачаюся, а ви у стосунках зі Мною в якій якості? Я вам хто?»

Якщо Батько, то ви брешете собі. Ви так вчиняєте по відношенню до Мене, як із батьком так не роблять.

Якщо Я для вас начальство, то навіть із начальством так не поводяться, тому що начальник за це покарає.

Тому Господь каже: «Ваше ставлення до Мене мало б бути як до найріднішої людини, але ваше ставлення настільки деградувало, що воно навіть не дотягує до формальної покори перед владою».

Ну, це вже тотальне знищення. Порожнє місце.

І в Малахії, у другому розділі, головна думка полягає в тому, що Господь закликає і служителів, і народ до вірності завіту.

Господь піднімає питання вірності завіту.

Особливий докір спрямований до священників. Чому?

Тому що вони повинні навчати народ Божої істини, але самі відійшли від неї.

Подивіться, Малахії 2:10:

«Чи не один у всіх нас Отець? Чи не один Бог створив нас? Чому ж ми зраджуємо один одного, порушуючи завіт наших батьків?»

Тобі здається, що якщо ти людині пообіцяв щось і не зробив, або підвів, або збрехав, або зробив неправильно — ну, це ж не Бог.

А виявляється, що Господь вимірює мою вірність не церковним життям, а моїм життям у кожному дні.

Він каже: «Я дивлюся на тебе не тільки тоді, коли ти молишся Мені під час богослужіння. Я дивлюся на те, як ти даєш своє слово і як ти його тримаєш».

Ви ж читали: потім Він переходить на тему вірності чоловіка дружині.

Він каже:

«Я ненавиджу розлучення…»

(Малахії 2:16)

І Він говорить про тих, хто зраджує своїх дружин, хто кидає тих, хто були їхніми дружинами від юності.

І коли ти дивишся на цю книгу в такій перспективі, ти маєш розуміти: слухай, стосунки з Богом, життя з Богом — це не про церковне життя. Це про все життя.

Біблія — не церковна книга. Біблія — книга Бога про життя людини в усіх її проявах.

І Господь каже: «Якщо ти бажаєш прикритися переді Мною церковною святістю, друже, Я бачу, як ти живеш. Я бачу твої стосунки в родині. Я бачу твої стосунки з ближніми. Церковною ширмою ти не сховаєшся. Я бачу все набагато більше, ніж те, що ти намагаєшся презентувати Мені в церкві».

Хочете, порівняю з чимось?

Це як ти йдеш у гості. Як ти виглядаєш?

Ну, якщо для тебе це важливо, ти цінуєш цю зустріч — як ти виглядаєш?

Чому я, наприклад, рідко ношу цей костюм?

Я до Господа його ношу.

Питання: випендрюєшся?

Ні.

Я знаю, до Кого я йду.

Йому — найкраще з мого життя.

Розумієте?

Найкращі сили, найкращі пожертви.

Я, ідучи до Нього, відповідно себе готую.

Кожної неділі я завжди приходжу на зібрання і зазвичай аж до вечора залишаюся в пості. Я не снідаю ніколи в неділю.

Це моя посвята.

Тому що я розпочинаю свій день дуже рано — у молитві, у вивченні Божого Слова.

І далі кажу: «Господи, я не хочу переривати цей процес. Я не хочу думати про плоть у цей день. Я відділяю себе Тобі. Тому наповни мене, як Ти бажаєш. Допоможи зберегти, привести до Твоїх дітей і віддати те, що Ти вклав, щоб ніщо не заважало, ніщо не відволікало в цей день».

Тому в цей день мене ніхто не чіпає, на сніданок не кличуть, нічого. Усі знають у родині: у неділю можна цього не робити.

Це особливий, окремий, відділений день.

Я не просто в церкві вигляд роблю, що мені це важливо. Це насправді мені важливо.

Я живу так усе своє життя.

І одягаю для Нього найкраще. Тому що я хочу, щоб люди бачили, як я ставлюся до зібрання, до церкви, до Божих людей, до Божого народу.

Ви моя родина, яку я люблю і шаную.

Я не прийду до вас у лахмітті.

Я прийду до вас найкращим.

Я вдома можу ходити простіше.

Лена сміється.

Так, так, показує закриту шафу. Я ж вам розповідав, що в мене вдома футболки пропадають.

Не тільки.

Це взагалі чоловіча історія.

У мене крадуть усе: футболки, шорти, джинси. Не можна покласти — я їх ховаю.

Серйозно, звечора прибираю, зранку знаю, де взяти, бо якщо знайдуть — заберуть.

Але в церкву я так не піду.

У церкву я одягну найкраще.

Чому?

Це Божа родина. Це Його діти.

Ви найдорожча частина мого життя.

Я з вами проводжу велику частину свого життя.

Я не граю, я не намагаюся щось зобразити, зробити вигляд.

Я так живу.

І Господь, звертаючись у другому розділі, говорить про вірність.

Що це означає?

Для Церкви, якщо ми говоримо про вірність сьогодні, церква не зможе і не може наповнитися силою Бога, якщо служителі та віруючі говорять про святість, але самі так не живуть.

Так це не працює.

І слухайте, давайте говорити відверто.

Господь не закликає нас являти силу.

Господь закликає нас являти вірність.

А знаєте чому?

Тому що справжня сила — не тут, вона там.

І люди, які являють справжню силу, — це ті, хто наповнилися Ним.

І тому Господь закликає нас: «Не намагайтеся справити враження. Живіть справжнім життям, життям посвяти і вірності. І тоді ви побачите, що є справжня сила».

Малахія особливо наголошує: служіння не дорівнює автоматично духовності.

Амінь.

Можна стояти на сцені й водночас втрачати близькість із Богом.

Можна наставляти інших словом, а самому для себе не мати слова.

Розумієте, про що я кажу?

Можна комусь цитувати Біблію, а самому не знати, що Бог каже у твоє життя прямо зараз. На чому тобі стояти і на чому будувати свою віру.

А це найголовніше для Церкви.

Це означає, знаєте, вірність Божому Слову, чистоту в житті, чесність у стосунках, відповідальність перед Богом.

Я усвідомлюю, що ходжу не перед людьми, я ходжу перед Ним.

І це найголовніше усвідомлювати, тому що тоді лише починається справжнє життя.

І для Церкви це означає: коли ми говоримо про вірність Божому Слову, мова йде про те, що для мене це не книга, яку я читаю.

Для мене це істина, на якій я стою.

Я це не просто читаю — я цим живу.

Третій розділ, на мою думку, найважливіший, такий центральний.

І в третьому розділі, якщо говорити про головну думку, Бог закликає Свій народ повернутися до Нього і обіцяє прийти, очистити та відновити його.

Ключовий вірш — Малахії 3:7:

«Поверніться до Мене, і Я повернуся до вас, — говорить Господь Саваот».

Там багато гарних віршів. І, звісно, є вірші, які ви знаєте напам’ять:

«Принесіть усю десятину до дому скарбниці… і цим випробуйте Мене, — говорить Господь Саваот».

(Малахії 3:10)

Але сьогодні — 3:7.

Поверніться до Мене, і Я повернуся до вас.

А далі, знаєте, Господь говорить про те, що люди запитують у восьмому вірші:

«А чим ми Тебе обкрадаємо?»

Ну, які в Тебе претензії?

І Господь вказує їм на їхню невірність у фінансах, у десятинах і приношеннях.

Знаєте, але центр цього розділу — не в грошах.

Гроші — це те, у чому це проявляється.

Але центральне питання цього розділу — це довіра Богові.

Якщо я не вірю, що коли я віддав десятину, мої фінанси захищені і Бог — мій Забезпечувач, Той, Хто піклується про мої потреби, Той, Хто благословить і зробить так, що залишених 90% вистачить більше, ніж 100% без десятини, — якщо я в це не вірю, то навіщо мені віддавати 10%?

Ну, 90 менше, ніж 100.

Але я свідок, і я вам хочу сказати, що в моєму житті багато разів було так, що навіть не 90%, а 70% — і мені вистачало більше, ніж до того 100%.

Тому що приходили якісь можливості, Бог складав ситуації, у яких реально мені вистачало меншої суми на більші потреби.

У когось так було в житті?

Ну, це ж так буває: ти витратив більше, а результату не отримав. А в інший час витратив менше, ще й залишилося, а ти всі питання вирішив.

А як так буває?

А так буває, коли приходить благословення і влаштування від Бога.

І головна думка цього розділу не про фінанси.

Головний акцент цього розділу — про довіру Богові.

Якщо я довіряю, я не боюся.

Я, навпаки: «Господи, я хочу, щоб наступний місяць, і наступний, і наступний залишалися так само під Твоїм захистом, під Твоїм благословенням, у Твоєму влаштуванні, щоб Твоя присутність була поруч».

І своїми вчинками я проголошую.

Розумієте? Це не просто слова. Це вчинки.

Чому Господь каже про фінанси?

Ну, тому що з вами можна розмовляти про все, що завгодно. Ну, тільки почни розмовляти про долари — і все.

Тому, коли вони кажуть «алілуя», вони намагаються, щоб «алілуя» було безплатним у житті.

Вони намагаються зробити так, щоб максимально це було незатратно для мене.

А Господь каже: «Слухайте, а що ви робите?»

Там, в одному з віршів, Він каже:

«О, коли б хто з вас замкнув двері, щоб ви даремно не запалювали Мого жертовника!»

(Малахії 1:10)

Це було б краще, тому що ви механічно продовжуєте робити якісь речі, які у вашому житті не працюють, і ви через це нарікаєте та не можете усвідомити, що не так.

І Він каже: «Так, краще, щоб ви залишилися без жертви Богові, але сіли й почали аналізувати, від чого залежить ваше життя».

Питання про довіру.

Питання про довіру.

І довіру не людині — довіру Богові.

Люди ніби говорили Йому: «Знаєте, я не можу дозволити собі поставити Бога на перше місце».

Що це означає для нас, для Церкви сьогодні?

Ми маємо повернутися до Бога і повернути Богові те, що Йому належить.

І наше повернення до Бога має бути осяжним. Його має бути видно. Воно має бути змістовним.

Не просто: «Господи, пробуди мене», коли тебе пробудить будильник о 7:30.

Будильник без мене впорається.

Не просто: «Господи, пробуди мене», а повернутися до Нього в молитві, повернутися до Божого Слова, повернутися до святості, повернутися до першої любові, повернутися до щирих стосунків у поклонінні, до щедрості, до служіння ближньому.

Якщо підсумувати це все до довіри Богові, як можна зрозуміти, чи повертаюся я до Бога в цих питаннях, чи ні?

Та це ж дуже просто.

Візьми свій тиждень, сядь і подумай:

«А скільки часу ти провів у Слові?

Скільки часу ти провів у молитві?

Що ти зробив цього тижня з метою або спонукою послужити ближнім?

У чому і до кого ти проявляв свою щедрість?»

Щедрість — це не тоді, коли я комусь щось винен і я йому заплатив. Це називається борг.

А щедрість — це тоді, коли я нічого не винен, але я хотів і я це зробив.

Оце дорогоцінне в очах Божих.

Не просто формальний прояв, а повнота серця.

Скільки часу я віддав Богові у стосунках із Ним?

Розумієте?

Тому ви легко можете себе перевірити і зрозуміти, чи ваші кроки назустріч Богові змістовні.

І четвертий розділ Малахії. Головна думка говорить про те, що Бог прийде судити зло і дати спасіння тим, хто Його боїться.

Давайте Малахії 4:2. Це важливий вірш:

«А для вас, хто боїться Мого імені, зійде Сонце правди, і зцілення буде в променях Його».

(Малахії 4:2)

В деяких українських перекладах — «у крилах Його».

Це один із найпрекрасніших образів, який малює Малахія.

Один і той самий день.

Дивіться: якщо ви подивитеся четвертий розділ, перший і другий вірші, то побачите, що це один і той самий День Господній.

Для одних він стане піччю, що горить, а для інших — Сонцем правди.

Те, що одних попалить, для інших зігріє і благословить.

Той самий День Господній буде судом для нечестивих і спасінням для тих, хто належить Богові.

І для Церкви сьогодні це означає, що ми маємо жити не лише сьогоднішнім днем.

Ти маєш пам’ятати:

Христос повертається.

Христос повертається.

Він буде судити цей світ.

Зло отримає покарання, вірність Богові отримає винагороду.

Амінь.

Твоє життя, твоє служіння, твоя вірність Богові не будуть марними.

Зло не переможе.

Амінь.

І заради цього варто стояти на Божому Слові й варто проявляти вірність Йому.

Біблія говорить, що Бог бачить тих, хто боїться Його.

Дивіться, третій розділ, 16-й вірш:

«Тоді ті, хто бояться Господа, говорили один до одного, і Господь прислухався й почув, і перед Ним була написана пам’ятна книга про тих, хто боїться Господа і шанує Його ім’я».

(Малахії 3:16)

Якщо ти боїшся Господа і шануєш Його ім’я, це не пройде непоміченим.

Господь не загубить цього.

Це не буде так, що ти служив, служив, робив, робив — і в результаті нічого не прийшло від Бога. Ніякого благословення, ніякого забезпечення, ніякої уваги від Бога.

Ні.

Зло не переможе.

Вірність Богові виправдана.

Господь повертається, і ми отримаємо наше благословення — частину, яку Господь визначить у земному житті, і безмежну частину у житті вічному.

Амінь.

Бог каже: «Я полюбив вас. Поверніться до Мене».

Далі Господь обіцяє:

«Ось Я посилаю Свого ангела, і він приготує дорогу переді Мною».

(Малахії 3:1)

Із небес відвідає храм Свій Господь.

У третьому розділі, коли Господь пророкує, це, якщо не помиляюся, перший вірш.

Бог через Малахію пророкує про прихід Івана Хрестителя і про те, як явиться Христос.

І нарешті, після того, як Господь посилає Свого посланця, зійде Сонце правди.

Малахія взагалі — це не книга лише про священників, десятини і жертви.

Це книга про повернення нашого серця до Бога.

І це послання звучить сьогодні для Церкви.

Не дозволь Божій любові стати для тебе звичайною або звичною.

Не служи Богові формально.

Залишайся вірним Йому.

Повернися до Нього усім серцем і пам’ятай: Господь повертається за тобою.

Амінь.

Знаєте, що буде наслідком, якщо ми почуємо це послання?

Бог не замовкне.

Ми продовжимо чути Його голос і будемо бачити прояви Його вірності та милості у нашому житті.

Амінь.

Є ті, хто вірили до нас, хто йшов перед нами, кого вже немає з нами, хто відійшов у вічність.

І ми обов’язково зустрінемося з ними, ми побачимо їх у Божій присутності.

Але ми маємо виявити нашу вірність до кінця.

В Об’явленні Івана Боже Слово каже:

«Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя».

(Об’явлення 2:10)

Скільки потрібно бути вірним?

Скільки?

Годину? Тиждень? Скільки?

До смерті.

Усе твоє життя — до його фіналу.

І дам тобі вінець життя.

Амінь.зроюи