Яким має бути наше християнство?

Яким має бути наше християнство? Яким має бути наше ходження з Богом? Від усвідомлення і розуміння цього залежить те, як ми будемо проводити наші дні на цій землі. Інколи ми не робимо важливі речі через те, що не усвідомлюємо до кінця або не осмислюємо, наскільки вони для нас важливі. Є речі, які потрібно робити для нашого здоров'я, але буває так, що ми їх не робимо. Є речі, які важливі для нашого професійного зростання, але буває, що хтось у своїй професії не зростає, просто не розвивається і не робить необхідні речі. Бувають речі, які важливі й необхідні для наших стосунків, для збудови наших родин, але ми їх чомусь не робимо. І те, що ми не робимо, врешті воює проти нас, а не за нас. І врешті-решт ми не виграємо від цього, а програємо.

Тому у християнстві є речі, які складають справжню сутність християнства. Є речі, які утворюють умови й атмосферу, в якій ми стаємо подібними до нашого Спасителя, коли переймаємо характер Ісуса Христа. Є речі, які потрібно робити, але ми можемо їх не робити.

Чому? Що може заважати? Ми люди дуже зайняті. Ми ж кияни, або приїхали й живемо в Києві. Ритм життя, оточення міста впливає на нас. І перше, з чим ми стикаємось у великому місті — це брак часу. Ми щось не робимо, бо не вистачає часу. Можливо, і так. Когось зупиняє втома — начебто час є, але сил немає. Хтось має і час, і сили, але страшна лінь нападає і мучить або на дивані, або в кріслі. Там, де схопить — там і мучить. І ми не робимо. Інколи не вистачає коштів, когось зупиняють страхи.

Але кінець кінцем, щоб не виступало проти нас і не зупиняло нас — якщо ми щось визначаємо як позачергове, невідкладне або термінове — ми це робимо. Хіба не так?

Уявіть: важкий день, який здається безкінечним, нарешті закінчився. Ви вдома, перевдягнулись, вечеряєте, розслабились — і раптом згадуєте: “Я забула забрати дитину з садочка!” Ви не кажете: “Ні, вже не сьогодні, я втомлена”. Ви миттєво встаєте і біжите. Бо це важливо. Вас ніщо не зупинить — ні втома, ні гроші, ні час. Бо коли щось дійсно важливе, ми знайдемо спосіб.

Так само, коли болить зуб — не до роботи. Ідеш до лікаря, бо біль не дає спокою. Коли щось болить або є справді важливим — ми діємо. Якщо не діємо, значить, для нас воно лише “умовно важливе”, важливе “в лапках”.

Є речі, на які нам треба звернути увагу у Святому Письмі й переосмислити їх. Бо якщо не змінимо свої дії — не зміниться наше християнство. Якщо не зміниться наше християнство — ми не змінимося й не виконаємо Божої волі.

  Якщо не зміниться наше християнство — ми не змінимося й не виконаємо Божої волі.   

Чи можна прожити без цього? Так. Невіруючий світ живе без цього. І навіть багато християн живуть роками без глибини, знаходячи виправдання. Але якщо ми заглибимось у Боже слово і зрозуміємо, про що воно, — тоді ні відсутність часу, ні втома, ні страхи, ні гроші не зупинять нас. Єдине, що зупиняє — це нерозуміння справжньої важливості. Не усвідомлюємо — тому не робимо.

Давайте це виправляти.

Євангеліє від Матфія, 16 розділ, 18 вірш:
«І кажу тобі, що ти — Петро, і на цій скелі Я збудую Церкву Мою, і сили пекла не подолають її».

Це одне з ключових місць, де Христос уперше згадує слово “Церква”. Він говорить його не випадково, не теоретично — а у відповідь на визнання Петра: «Ти — Христос, Син Бога Живого». Ісус підкреслює, що саме на такому одкровенні — на живій вірі, а не просто на людській постаті — буде збудована Його Церква.

Петро став першим, хто відкрито визнав Ісуса Месією. І це стало фундаментом, початком — тією “скелею”, на якій Христос почав творити нову спільність. Але цікаво, яке саме слово Ісус ужив — екклесія.

“Екклесія” — це не просто “релігійне зібрання”. У грецькій мові воно означає “збори громадян”, людей, покликаних вийти з дому, щоб зібратися разом для важливих справ. Тобто Ісус від самого початку говорить про Церкву не як про будівлю, а як про живу спільність людей, покликаних Богом для служіння Йому й одне одному.

Він не сказав: “Я збудую храм”, або “Я створю інституцію”.
Він сказав: “Я збудую Церкву Мою” — тобто спільноту віруючих, які живуть разом, ростуть разом і підтримують одне одного.

Коли Ісус був на землі, Він саме так і робив. Він жив серед учнів, не відокремлювався від них, не навчав здалеку. Вони разом їли, разом відпочивали, разом проходили випробування. Христос будував спільність — справжнє братерство, у якому люди могли навчатися не лише зі Слова, а з життя поруч із Ним.

Ісус міг би вибрати будь-який формат: щоденні проповіді, семінари, богослужіння, навіть особисті консультації. Але Він вибрав життя поруч. Це був Його шлях навчання, Його модель учнівства.

Він показав, що християнство — це не про окремі “релігійні події”, а про постійні стосунки. Про спільність, де ми не просто слухаємо, а бачимо приклад, де наш характер формується поруч з іншими.

Саме тому після вознесіння Ісуса, коли Дух Святий зійшов на апостолів, вони продовжили цю модель — спільність, зібрання, братерство. Вони жили разом, молилися разом, ділилися всім, що мали. Так народилася Церква — не як будівля, а як живе тіло, де Христос — Голова.

Дії Апостолів 2:42 каже: «Вони перебували в навчанні апостолів, у спільності, у ламанні хліба і в молитвах.»
Це і є чотири стовпи життя Церкви: Слово, спільність, хліб — як символ єдності, і молитва — як дихання духовного життя.

І саме тому сьогодні нам важливо не загубити цю суть. Ми можемо мати храми, онлайн-трансляції, сторінки, проповіді, але якщо немає живої спільності, де ми знаємо одне одного, молимося одне за одного, підтримуємо, — то це вже не те, про що говорив Христос.

Бо справжня Церква — не тоді, коли просто багато людей. А тоді, коли серед нас є Христос.

І саме в спільності Його присутність відчувається найсильніше.

Вони перебували у братерському спілкуванні, в ламанні хліба і в молитвах. Вони ділилися між собою тим, що мали, підтримували один одного і разом практикували свою духовність.

  Вони ділилися між собою тим, що мали, разом практикували свою духовність.   

Брати і сестри, 46–47-й вірш:
Щодня вони продовжували зустрічатися разом у храмі, а вдома ламали хліб та споживали їжу з радістю і щирістю в серці. Вони прославляли Бога і мали прихильність усього народу. А Господь щодня додавав до них тих, кого спасав.

Множиться, зростає ця група людей. Біблія каже, що Сам Господь бере участь у цьому. Ми бачимо, що не тільки Христос жив зі Своїми учнями — апостоли також продовжують практикувати це учнівство, проводячи життя разом з іншими.

І на цьому все не закінчується.
Дії 5:42: “І щодня в храмі і по домах вони не переставали навчати і благовістити про Ісуса Христа.”

Чи достатньо лише храму?
Брати і сестри, саме тут хочу звернути вашу увагу: ми часто не робимо речей, які дійсно важливі, якщо не визнаємо їх такими.

А нам лише храму достатньо? Чи вистачить лише того, що ми в неділю збираємось, бачимо один одного — я проповідую, ви слухаєте, музиканти співають, ми вдячно підспівуємо? Якщо ми зупинимося лише на цьому — чи буде це справжнім християнством?

Якщо співставити це зі Словом Божим, то відповідь — ні.
Ми не можемо назвати християнством лише відвідування храму, тому що в храмі ми можемо бути одними, а вдома — зовсім іншими.

Що хоче зробити Христос?
Оточити нас Своєю присутністю.
Щоб нам не було де сховатись від Його любові.
Щоб і вдома ми зустрічалися з Господом, і в церкві ми зустрічалися з Ним.

Тому вони щодня — у храмі й по домах — продовжували жити цим.

І коли почалися гоніння на церкву в Єрусалимі, учні розсіялись. Але навіть тоді — вже без храму, лише по домах — вони не припиняли жити вірою, продовжували поширювати вчення Ісуса Христа.

Якщо моє християнство оминає мій дім, воно неповне.
Якщо воно лише про зовнішнє служіння — це не те, до чого закликає нас Христос. Він не претендує на “частину життя” — Він хоче всього серця.

Бо сказав: “Хто йде за Мною і не бере хреста свого, той не гідний Мене.”

Це про близькість із Ним — постійну, не лише недільну. Якщо цієї близькості немає, залишається простір, де ми лишаємось незміненими, такими, якими були раніше.

У нас відбувається битва двох природ — нової, народженої згори, і старої, тілесної. Павло багато говорить про це в посланнях, а Книга Дій показує, як домашні церкви допомагали вірним залишатись живими у вірі.

Саме це робить Церкву витривалою. Її не зупиняє гоніння, пандемія чи війна.

Коли Київ був оточений, ми теж це пережили. Збиратись у залі було неможливо, але ми продовжували служити по домах — і саме це нас врятувало. Домашні зібрання — це не просто альтернатива, це основа.

У перших століттях у Церкви не було будівель — вони були в підпіллі, але церква жила. Бо Церква — це не стіни, це люди.

Навчання Слова — це не лише проповідь.
Справжнє навчання — це практика. Коли я намагаюся жити так, як вчу, і якщо не виходить — молюся, шукаю підтримки у братів і сестер. Саме для цього потрібні малі зібрання, де можна почути і бути почутим.

У великій церкві ми не завжди маємо можливість глибокої розмови. Ми вітаємось, усміхаємось, говоримо коротко — але не відкриваємось. Бо щоб пізнати людину, треба провести з нею час.

“Від надлишку серця говорять вуста.”
І лише коли закінчуються правильні фрази, починає говорити справжнє серце.

А якщо ми не спілкуємось глибоко — ми не знаємо один одного.

І давайте чесно: кілька годин у неділю — це не “весь день Господу”. Ми проводимо 2–3 години, і вважаємо, що досить. Але хіба не написано: “Шість днів працюй, а сьомий — Господу”?

Ми віддаємо лише частину, а решту — собі. І потім дивуємось, чому не бачимо зростання.

Богу потрібна не формальна присутність, а свідома — серцем.

Тому Церква — це не тільки храм. Це і дім, і спільність, і зустріч двох-трьох, де Христос посеред них.

Нам потрібне велике зібрання, щоб бачити один одного і радіти, але потрібне й мале — щоб говорити, слухати, змінюватися.

Коли ми співаємо, це не тому, що Бог “потребує” нашого співу, а тому, що ми потребуємо Його присутності.

Я співаю не для того, щоб Богові стало легше. Я співаю, щоб моє серце не згасло без Нього.

Іноді ми можемо не розуміти, наскільки важливо залишатися у спільності. Коли ми відокремлюємося — ми втрачаємо тепло. Як вуглик, що випав з вогнища: поки поруч інші — він горить, а коли сам — гасне. Ми можемо залишатися християнами за переконанням, але втратити живий вогонь віри, якщо залишимося на відстані. Тому Господь і створив Церкву — щоб ми підтримували одне одного.

Церква — це не лише місце, де ми щось отримуємо, це місце, де ми ділимося. Не лише споживаємо, а й служимо. Коли ми поруч, ми зміцнюємо один одного, бо хтось сьогодні має більше сили молитися, а хтось — менше. Хтось переживає біль, а хтось має слово потіхи. І коли ми разом, ми стаємо повнотою Христового Тіла.

Ісус сказав: «По любові між вами пізнають, що ви — Мої учні». Не по тому, як ми говоримо, не по тому, які маємо знання чи здібності, а по любові — живій, щирій, дієвій. Любов, яка виявляється у простих речах: у підтримці, у молитві, у слові, у присутності.

Тому справжнє християнство — це не лише «ходіння до церкви». Це життя в спільності з Богом і людьми. Це дім, де Христос — господар, і де Його любов відчутна в кожній розмові, у кожному вчинку, у кожній молитві.

  справжнє християнство — це не лише «ходіння до церкви». Це життя в спільності з Богом і людьми   

Коли ми віддаляємося від спільності, ми не просто пропускаємо недільну службу — ми втрачаємо частинку себе. Але коли повертаємося, коли відновлюємо зв’язок, коли разом поклоняємося — Бог відновлює нас.

Тому не залишай зібрання свого. Навіть коли важко, навіть коли немає сил, навіть коли здається, що це не змінює нічого. Бо саме тоді, коли ми разом, Бог робить найбільше.

І тоді наше християнство стає не просто словами, а живим життям. Тоді ми не просто говоримо про віру — ми нею дихаємо. Ми не просто чекаємо Царства Божого — ми його будуємо, починаючи з власного серця.

Амінь.

 

0 Comments 2

Add a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *