Ми — ті, через кого діє Ісус Христос. Ми — Його інструмент, Його руки. Сьогодні ми взяли на себе зобов’язання — являти Його волю, Його славу.  Він діє через кожного з нас.

Коли ми сказали ці слова, коли покаялися перед Ним, коли сказали:

“Господи, Ти — мій Бог, а я — Твоя людина, дій через мене”, ми взяли на себе відповідальність. Але часто ми не надаємо значення цим словам, а потім питаємо: “Чому в моєму житті виникають проблеми?” Бо іноді ми просто не розуміємо, наскільки серйозні наші обіцянки Богові.

Учора я став свідком однієї маленької історії, яка мене сильно вразила. Я зрозумів, що ми часто закриваємо очі на важливі речі, проходимо повз. До нас прийшла нова людина — не просто до церкви, а в реабілітаційний центр. У нього половини черепа немає — кістка зруйнована, голова пошкоджена. Я запитав його:
— Що привело тебе сюди? Ти був у церкві? Ти знаєш Бога?
Він відповів:
— Ні.

Я розумів, що він прийшов не з пошуком Бога, не від доброго життя. Але якщо відбудеться зустріч із Богом, якщо буде щире покаяння, якщо він почує Його голос і відновить стосунки з Ним — його життя кардинально зміниться.

І ми не маємо бути перешкодою між людиною та Богом. Як каже Писання: один сіє, інший поливає, але зростання дає Бог. Ми — лише служителі, і служити маємо настільки, наскільки присвячені.

Люди можуть говорити що завгодно, але головне — не зупинятися й продовжувати робити Божу справу. У Слові Божому описані всі риси, якими має володіти християнин. І якщо ми чесно дослідимо своє серце, запитаємо себе:

“Хто я в Тілі Христовому? Яку роль маю тут, у цій церкві? Що залежить від мене?” — то зрозуміємо, що випадкових людей немає.

Навіть труднощі — це шлях до зростання. Бо все не може бути гладко. У Біблії сказано: між вами мають бути різні думки. І це нормально — не всі можуть мислити однаково. Навіть пастор — людина, він теж може помилятися.

Ми всі можемо помилятися, але маємо спілкуватися, вести діалог, бо саме в діалозі приходить істина. А істина робить нас вільними — від образ, сварок і непорозумінь.

Сьогодні я хочу поговорити про постійність. Життя християнина — це біг із перешкодами.
Ми долаємо бар’єри, радіємо перемогам, але іноді зупиняємося, бачимо нову перешкоду — й здаємося. Це означає, що нашої віри замало. Нам потрібно бути більш єдиними, цілеспрямованими і водимими Святим Духом, а не власними уявленнями.

Ми — храм Святого Духа, і Він наповнює наші серця. Коли досліджуємо себе через призму Божого Слова, бачимо, де помиляємось. Якщо кожен буде чесний перед собою, він знатиме, що саме заважає йому рухатися далі. Я говорю це не про когось — про себе. Я перестав “гратися в церкву”. Я просто почав жити вірою, і це нелегко. Тебе не завжди розуміють — ні родина, ні навіть дружина. Коли кажеш: “Я маю залишитись в Україні, служити тут”, тебе питають: “Ти що, у тебе двоє дітей! Навіщо тобі це? Їдь, рятуйся!” А я розумію, що кожен із нас — це опора в Божій будівлі.

Так, важко. Так, іноді немає ресурсів, але я бачу плоди — спасенні душі. Може, їх небагато, але хто знає, ким вони стануть завтра?

Я часто думаю: якби мій товариш колись не достукався до мене, я б не потрапив у центр, не покаявся, і не було б цієї церкви, не було б спасених людей. Бог діє не в одній людині —
він благословляє покоління.

І якщо ми думаємо лише про себе — “Я спасся, і мені добре” — то ми егоїсти. Бо Господь рятує не лише нас, він рятує наші роди, наші сім’ї, наше потомство.

Коли Ісуса випробовували в пустелі, Він вийшов звідти іншим — сильнішим, наповненим Духом Святим. Так само і ми, очищаючи свій храм, наповнюємося Його силою.

Ми — храм Духа Святого. І хто руйнує цей храм — той завдає шкоди самому собі. Як ми можемо його руйнувати? Коли не приділяємо уваги новим людям, не служимо їм, не показуємо прикладу, не являємо собою Христа.

Пастор сьогодні відсутній не тому, що вирішив відпочити — він служить в іншій церкві. І це також частина його пасторського покликання — нести відповідальність не лише за сім’ю, а й за всіх, кого Бог довірив йому.

І я запитую себе: "За кого я сьогодні відповідаю? Наскільки я посвячений справі, до якої мене покликав Господь?"

Служіння реабілітації — не моя вигадка. Це Божий план. Мені теж нелегко, але я знаю - якщо не вкласти серце в цих людей, вони приречені. Бо гріх —ненаситний. Його не можна "трошки". Не буває “чуть-чуть для настрою”. Це завжди веде до рабства.

Ми нещодавно відвідували брата у в’язниці. Колись він був служителем, через нього багато людей покаялися. Але тепер він там — дев’ять років ув’язнення за наркотики. Бо колись не визнав свою слабкість, не покаявся. І це сумно.

Є інший приклад — людина, що теж сидить у тюрмі, але проповідує там Слово Боже, служить навіть у кайданах. Ось різниця — у посвяченні. У тому, наскільки ми вкорінені в Бозі. Бо коли Слово стає плоттю в нас, воно керує нами. І де б ми не були — ми будемо світлом і сіллю цього світу. Амінь.

Тож нехай наші слова не розходяться з ділами, щоб, коли люди кажуть:

“Ми знаємо вас”, вони бачили не нас, а Христа в нас."

Іноді нас визначають за окремими ситуаціями. Нам дають ярлики, але це не відображає, ким ми є насправді. Ми — жива церква. Ми йдемо вперед, проповідуємо Слово, служимо своїм життям.

Є місце в Писанні, яке стало для мене відправною точкою: «Роздав, розточив — і правда його перебуває навіки».
Він віддав себе — повністю. Там, де ти потрібен, — там і маєш бути. І хто тобі це скаже? Не сусід і не друг, а Дух Святий, що живе в тобі. Він говорить: «Будь там. Зроби це сьогодні».

Та часто ми глушимо цей голос у собі. Думаємо: «Мені здалося. Я вигадав. Хто я такий?» І потім дивуємося: чому Бог мовчить? А Він говорить — просто ми не хочемо слухати. Наша гординя, це «я — мені — моє», перекриває Його голос.

У книзі Єзекіїля (36:27) написано:
«Вкладу в вас Духа Мого, і зроблю, що будете ходити в заповідях Моїх і дотримуватись уставів Моїх».

Бог вкладає Свій Дух у кожного з нас, і коли ми Його чуємо — ми починаємо жити за Його законом. А закон — це вихователь до Христа. Інколи треба змушувати — як дітей. Бо коли ми приходимо до Бога, ми духовно ще діти. Щоб вирости правильними християнами, важлива правильна закваска.

Я вдячний пастору Юрію Васильовичу. Коли я повернувся до Києва, мені порадили саме його: «Їдь до Шмуляра — нормальний, мудрий чоловік». І я поїхав. Пам’ятаю 2013 рік — снігу по коліна, ніхто нікуди не міг доїхати. А я прийшов у церкву. Я тоді не хотів іти. Дружина сказала: «Ні, ти поїдеш». І саме вона стала моїм рушієм — людиною, яка підштовхнула мене до служіння, до проповіді, до того, ким я є сьогодні. Вона була наставлена пастором, який сказав їй:
«Якщо він перестане ходити в церкву — збирай речі й повертайся додому. Щастя не буде».
І вона, борючись за наше життя, змушувала мене йти туди, куди я не хотів.

Мені не хотілося ходити в церкву, не розумів, навіщо домашні групи. Хотілося просто відпочити після роботи. Але коли починаєш себе долати — виходиш на інший рівень.

Усі хочуть комфортного служіння. Але так не буває. Служіння — це завжди жертва. І саме на жертву приходить Господь.

З 2017 року всі мої вихідні — це реабілітаційний центр. Ніяких походів, ніяких особистих планів. І спершу я бурчав, дружина ображалась: «Невже більше нікому це робити?»
Було важко, конфлікти, образи. Але служіння вимагає посвяти. Домашня група потребує посвяченого лідера. Ти береш відповідальність — і на тобі будується служіння.

Той, хто служить, завжди під прицілом критики. Кажуть: «Тут занадто суворий, там треба м’якше…» Але служіння — це не слова, а дії.

Я пригадую брата, який через наслідки наркотиків уже сім років прикутий до ліжка. Ми приходимо йому служити, а він починає повчати, як треба. І я ловлю себе на думці: «Сергію, кому ти це розказуєш?»
І тоді я зрозумів: треба перестати оцінювати інших. Краще самому діяти. Бо церква росте тоді, коли кожен бере відповідальність.

Бог дає кожному можливість стати більшим. Візьми свій хрест і йди. Але не всі хочуть. Не всі готові виходити за межі зручного.

У книзі Ісаї (26:3) сказано:
«Того, хто твердий духом, Ти збережеш у досконалому мирі, бо він покладається на Тебе».

Наш дух має бути твердим. Наші переконання — непохитними. Якщо ми сумніваємось, ми нестійкі у всіх своїх шляхах.

Ми не повинні вибирати лише зручне: «Цю людину візьму, бо з нею легко, а цю — ні, з нею проблеми». Питання: ти  - Бог чи інструмент у Його руках?

У 1 Коринфянам 3:10 написано:
«Я, за даною мені благодаттю, як мудрий будівничий, заклав основу, а інший будує на ній. Але кожен нехай дивиться, як будує».

Ніхто не може закласти іншого фундаменту, окрім Ісуса Христа. Кожен з нас — храм Божий, у якому живе Дух Божий. Ми — будівничі Його дому. І Господь зводить церкву на кожному з нас.

Немає кращих чи гірших — через кожного може діяти Бог. Треба лише дозволити Йому. І тоді побачиш плід.

У кожного — свій шлях, свій досвід. Я не з віруючої сім’ї. Батько досі не розуміє мене, але принаймні вже говорить зі мною. Мама ставиться м’яко, але теж не до кінця приймає. Питають: «Ти що, з глузду з’їхав?» А я бачу, як Бог упорядковує моє життя.

Коли ти ставиш Бога на перше місце, усе решта стає на свої місця. Так, ми всі проходимо важкі часи, але саме через них Бог проводить нас до перемоги. Бо Він — у центрі.

Іноді хочеться, щоб усе було легко, «по-казковому»: попросив — і отримав. Але так не працює.
Буде все: і гроші, і благословення — тільки почни трудитися.

Питання — у нас. Ми хочемо, щоб усе було легко, щоб церква просто взяла і виросла. Ми хочемо, щоб на лівому березі наша невелика громада швидко стала великою. Але так не буде. Ми всі повинні трудитися. Без праці — нічого не зміниться.

Поки не почнуть рости домашні групи, поки не розвиватимуться служіння, які наповнюють церкву, — змін не буде.
Профіль нашої церкви — служіння людям, залежним від алкоголю, наркотиків, різних пристрастей. Ми всі звідти вийшли: і пастор, і група прославлення, і більшість служителів — колись були тими, кого Бог визволив. І тепер ми служимо.

Але нам бракує одного — ми вміємо служити залежним, але не вміємо служити співзалежним. А скільки їх навколо однієї людини? Мама, тато, сестри, знайомі, друзі. Хто послужить їм? Хіба їм не потрібен Ісус, Який зцілює душу, допомагає вийти з руїни після всього, що сталося? Проблема не лише в тому, хто вживає, — після нього залишається величезна порожнеча, яку потрібно заповнити.

І саме для цього потрібні домашні групи — багато груп. Щоб цих людей можна було туди направляти, щоб вони знаходили церкву, приймали допомогу, ставали частиною тіла Христового. І я дуже хотів би, щоб знайшлася людина, посвячена, з відкритим серцем, яка скаже:
«Ось я, Господи, використай мене. Побудуй це служіння на мені».

Є брат, який раніше їздив у тюрми й проповідував там. Зараз в’язниці майже закриті, не кожен може туди потрапити. Ми з ним говорили — він каже: «Я б поїхав, але сам не можу. Потрібна команда. Потрібні ті, хто буде молитися, хто принесе не лише себе й передачу, а Слово, здатне достукатись до серця».
Бо атмосфера там тяжка. Там немає Бога, і туди важко входити. Але коли ми відвідуємо цих людей, ми виконуємо одну з Божих заповідей:

«Я був у в’язниці — і ви прийшли до Мене. Я був голодний — і ви нагодували Мене».

Якщо церква не знає, що робити, треба просто відкрити це місце Писання — там усе написано: куди вкладати себе, як служити, як являти Христа.
Нехай це слово стане частиною твого серця. Бо служити — можливо, але нелегко. Це потребує зміни мислення.

Пам’ятаю, коли пастор приїжджав і проповідував про метаною — про оновлення розуму.
Він казав: «Ти покаявся, але до цього мав певне коло друзів. А тепер вони вже не твої друзі, бо вони — друзі світу». І це боляче. Але правда. Бо дуже важливо, чим ти наповнюєшся.
Те, про що ти говориш, — те й керує твоїм життям. Як ти думаєш сьогодні — так і житимеш завтра.

Якщо Слово Боже наповнює твоє серце й розум — ти успішний у всіх своїх шляхах. Ти досягнеш тих вершин, які Господь поклав тобі на серце. Можливо, повільно, але впевнено — крок за кроком.

А якщо ти не читаєш Слово, не ходиш на домашню групу, шукаєш чудес і зцілень, але не буваєш на молитві — звідки їм узятися? Від вітру не з’явиться.
Щоб у житті прийшли зміни — потрібно діяти. Бо віра без діл — мертва.

І в моєму, і у вашому житті нічого не відбудеться, якщо ми будемо лише слухачами, а не виконавцями.

Апостол Павло пише (Рим. 12:12–13):
«Тіштеся надією, у скорботі будьте терпеливі, у молитві — постійні. У потребах святих беріть участь, виявляйте гостинність».

Це як рецепт: у чому бути терпеливими — у молитві, не в скорботі.

А іноді подивишся на віруючого — все його життя одна скорбота: все погано, усе не так. Запитай себе: ти молишся? Ти читаєш Слово? Чи просто скаржишся на домашній групі?
Так почни діяти. Рухайся вперед. Віддай усе це Богові. Бо ти не можеш змінити всіх і все. Людина не здатна змінити іншу людину чи обставини — вона може їх лише подолати з Богом.

І якщо ми будемо правильно мислити, стояти на Слові — ми вийдемо переможцями.

Тому, дорога церкво, я щиро сподіваюся, що ми сьогодні на правильному місці.
Я не можу бути певним, але маю надію, що все, що відбувається зараз, колись закінчиться, і перед нами буде дуже багато роботи. Бо люди повернуться звідти — з війни, з полону, зі стресу. І це стане великою проблемою для країни.

Душевно покалічених, розбитих, з болем, який не видно зовні. І саме для них нам потрібно бути готовими. Реабілітаційні центри, які зараз служать залежним, мають стати місцем зцілення і для воїнів, які повернуться. Їм потрібна підтримка. Їм потрібно, щоб їм послужили, щоб через нас вони побачили Ісуса Христа.

Психологічні рани — це довгий і складний процес. Але Бог може зцілити. І через нас Він це зробить.
Тому роботи в нас — дуже багато.

І нам потрібно сьогодні розуміти: від кожного з нас — від мене, від тебе, від кожного — залежить, що завтра робитиме церква. Ми — живе каміння. Так говорить Слово Боже: «Ми — каміння живе, і Господь хоче будувати на нас».

І якщо сьогодні Святий Дух спонукає тебе робити якесь служіння — не зупиняй Його. Не гаси цього бажання. Бо якщо це справа Божа — вона вистоїть. Як каже Писання, усе випробовується. Але якщо це не від Бога — воно саме розсиплеться, згорить.

Досліди своє серце: наскільки ти сьогодні посвячений, наскільки в тобі діє Святий Дух, наскільки ти зростаєш у Ньому.
Я пам’ятаю себе — і хочу сказати щиро: це важкий процес. Іноді дуже незручний. Але, перебуваючи сьогодні на цьому місці, я знаю — усе це було недаремно. Бо я бачу плоди. Може, не стільки, скільки хотілося б, але я бачу щасливі родини, бачу спасенні душі.

Я не хочу, щоб серед нас було розділення. Бо розділення — це насіння диявола. Ми не «аполлосові» і не «петрові». Ми — Божі.
Пам’ятаю, коли я тільки покаявся, усі питали: «А ти до якого пастора ходиш? Я — до Шмуляра. А я — до Мунтяна..». І кожен ніби хвалився своїм пастором: «А мій — єпископ, а мій — ще вищий». Але що це? Гра в карти?

Послухайте, усі ми — Божі. І робимо одну Божу справу. Коли ми єдині в меті, коли нас веде один Дух — нам усім легше.

Ми не чужі — ми рідні. І ми робимо одну справу.